Читати книгу - "Донька пастора"

— Я не знаю, що ми можемо вдіяти, — врешті-решт відповіла Дороті, — справді не знаю. У нас геть немає грошей. І навіть якщо нам вдасться щось виручити зі шкільної вистави, всі кошти підуть на виплату заборгованості за орган. Майстри вже починають тиснути з виплатою рахунку. Ви говорили з моїм батьком?

— Так, міс. Але він цим не переймається. «Та дзвіниця простояла п’ятсот років, — каже, — простоїть і ще кілька».

Цього можна було очікувати, судячи з попередніх прецедентів. Той факт, що дзвіниця буквально падала йому на голову, не справляв на пастора жодного враження; він його просто проігнорував, як ігнорував усе те, що його не влаштовувало.

— Що ж, я не знаю, що ми можемо вдіяти, — повторила Дороті. — За два тижні у нас буде доброчинний розпродаж. Я дуже розраховую, що міс Мейфілл дасть нам щось особливе. Я знаю, що вона може це собі дозволити. У неї стільки меблів та інших речей, якими вона навіть не користується. Днями я була у неї вдома і бачила у шафці дуже гарний порцеляновий чайний сервіз з Лоустофта, і вона сказала мені, що вже двадцять років навіть не торкалася до нього. Ви тільки уявіть, якби ж то вона дала нам цей сервіз! Ми б за нього виручили немало фунтів! Мусимо молитися, щоб доброчинний розпродаж пройшов успішно, Проггетте. Моліться, щоб він приніс нам бодай п’ять фунтів. Я певна, якщо ми щиро й старанно молитимемося, то якось та й роздобудемо тих грошей.

— Так, міс, — шанобливо мовив Проггетт і перевів погляд кудись у далину.

Цієї миті хтось посигналив. Прямуючи до Головної вулиці, дорогою повільно їхав розкішний блискучий синій автомобіль. З вікна висунулася прилизана чорна макітра містера Бліфіла-Гордона, власника фабрики з переробки цукрового буряку, яка, на диво, жахливо пасувала до його костюма пісочного кольору з шотландського твіду. Проїжджаючи повз, замість того, щоб проігнорувати Дороті, як це завжди робив, містер Бліфіл-Гордон обдарував її теплою, мало не закоханою усмішкою. З ним були його найстарший син Ральф (чи, як його називали у родинному колі, «Вальф»), напрочуд манірний двадцятирічний молодик, який мав схильність до написання віршів verslibre у стилі Еліота, і двоє доньок лорда Поксорна. Всі вони посміхалися, навіть доньки лорда Поксорна. Дороті була вражена: ось уже скільки років усі ці люди навіть не помічали її, зустрічаючи на вулиці.

— Містер Бліфіл-Гордон дуже привітний цього ранку, — зауважила вона.

— Ще б пак, міс. Авжеж, він має бути привітним. Наступного тижня вибори, ось у чому вся штука. Солодкі, мов мед, допоки не переконаються, що ви за них проголосуєте, а вже наступного дня навіть вашого обличчя не згадають.

— А, вибори! — неуважно промовила Дороті. Такі речі, як парламентські вибори, були настільки далекими від щоденних парафіяльних клопотів, що вона мала лише дуже приблизне уявлення про них і навіть до пуття не розуміла різниці між лібералами та консерваторами чи соціалістами га комуністами. — Отже так, Проггетте, — сказала вона, тут же забувши про вибори й перейшовши до важливіших питань, — я поговорю з батьком і поясню йому, що справа із дзвонами дуже серйозна. Думаю, найкраще, що ми можемо зробити, так це організувати окремий збір коштів, виключно для дзвонів. Хтозна, може, вдасться назбирати фунтів з п’ять. А може, й цілих десять! Як гадаєте, якщо б я пішла до міс Мейфілл і попросила її відкрити пожертвування п’ятьма фунтами, вона б мені їх дала?

— Послухайтеся моєї поради, міс, і навіть не заїкайтеся перед міс Мейфілл про ситуацію із дзвонами. Це її до смерті налякає. А якщо вона думатиме, що дзвіниця може завалитися їй на голову, ми її більше не затягнемо до церкви.

— От лишенько! Мабуть, ви праві.

— Та певно, що так. Повірте, міс, ви нічого не витягнете з тієї старої...

Примарне слово на літеру «ч» знову ледь не злетіло з Проггеттових вуст. Вкотре доповівши, як стоїть справа із дзвонами, Проггетт з почуттям виконаного обов’язку відкланявся і пішов у своїх справах, а Дороті поїхала далі в напрямку Головної вулиці, і думки про борги та церковні витрати, немов однакові рядки у віланелі[24], змінювали одна одну в її голові.

Усе ще водянисте сонце, ніби з квітневою завзятістю граючись у хованки поміж бавовняних острівців хмар, посилало скісні промені на Головну вулицю, ковзаючи фасадами будівель з північного боку. То була одна з тих сонних старомодних вулиць, які пересічні гості називають умиротвореними, а для тих, хто там живе, за кожнісіньким вікном ховаються вороги чи кредитори. Єдиними відверто потворними будівлями були «Стара чайна крамниця» (накладні балки, прибиті до тинькованого фасаду, вікна з пляшкового скла й огидний хвилястий дах, як на китайських пагодах) і нова пошта з доричними колонами. За якихось двісті ярдів Головна вулиця розгалужувалася, утворюючи крихітну базарну площу, прикрашену непрацюючою водокачкою і парочкою підточених черв’яками колодок. По один бік від водокачки розмістився головний шинок міста «Пес і пляшка», а по другий — Консервативний клуб Кнайп-Гілл. У кінці, ніби увінчуючи вулицю, стояла ненависна лавка Каргілла.

Дороті виїхала з-за рогу під неймовірний рев людських голосів та оплесків, до яких домішувалися звуки патріотичної пісні «Прав, Британіє, морями!», виконуваної на тромбоні. Зазвичай сонна вулиця аж кишіла людьми, і ще більше люду квапилося бічними вуличками. Вочевидь, тут відбувалося щось надзвичайне. Поперек вулиці, з даху «Пса і пляшки» до даху Консервативного клубу, тяглася мотузка з незліченними синіми вимпелами, а посередині красувався великий плакат з написом «Бліфіл-Гордон та імперія!» Саме сюди, з черепашачою швидкістю просуваючись поміж рядами людей, і прямував вишуканий синій автомобіль, а сам містер Білфіл-Гордон щедро посміхався направо й наліво. Перед машиною марширував загін «Буйволів» на чолі із серйозним на вигляд низеньким чоловічком, що завзято вигравав на тромбоні. Загін ніс іще один транспарант з таким написом:

«Хто врятує Британію від комуністів?

БЛІФІЛ-ГОРДОН!

Хто наллє пива вам у кухоль?

БІЛФІЛ-ГОРДОН!

Хай живе Білфіл-Гордон!»

З вікна Консервативного клубу майорів велетенський «Юніон Джек[25]», а над