Читати книгу - "Неприкрита природа, Еррі Де Лука"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Ну, тоді різниця полягає у пункті призначення: мої знають усе наперед.
Ті, кого супроводжую я, не знають маршрут, але ясно уявляють собі мету. Вони — налякані й мужні, невпевнені і нестримні. Один із Гвінеї-Бісау подорожував у трюмі корабля, заховавшись за кліткою із левами. Звірі зустріли його привітно, навіть терлися об ґрати клітки, як коти. Висадився він у Неаполі, де нікому не було діла до кольору його шкіри.
* * *
Жінка розповідає про подорожі, ми гуляємо пляжем аж до смерку. Потім ідемо до неї додому, щоб залишити там собаку. Вона запрошує мене піднятися, але я чекаю надворі. Ідемо в кіно, потім — до порту поїсти смажених кальмарів. Їй до вподоби мій тембр голосу. Чоловіки зазвичай регулюють його, щоб зацікавити жінку. «Заливаються солов’ями, щоб показати свою мужність. Ти — ні. Ти говориш як людина з людиною, не як чоловік із жінкою. Не намагаєшся зацікавити собою. І не усміхаєшся, хоча й у тебе є зморшки у куточках очей».
Не усміхаюся, бо не задумуюся.
— То тобі, щоб усміхатися, треба думати?
Я вважаю, що усмішка — це думка. Адже то вона усміхається. А я розтягую вилиці, примружую очі, але то не усмішка. То захисна реакція обличчя під час роботи різцем.
— Я роблю скульптури, — пояснюю.
— То скульптори не усміхаються? — запитує вона, здивована моїм поясненням.
Ми їмо кільця кальмарів і дивимося на порт. Рибальські човни коливаються від вітру, тому чутно глухе поскрипування трибів та тросів.
У містечку спокійно, народ удома, готує вечерю. Двома пальцями беруся за ніжку келиха. Вона накриває їх своїми руками.
— Інколи мене охоплює бажання обійняти дерево. Мені здається, що так я відчуваю, як всередині у нього течуть життєдайні соки. Не образишся, якщо я поводитимуся з тобою, як із деревом?
Набираю в груди повітря і дму на руки. Обережно витягую свою з-під її, залишивши їй келих. Вона хоче оплатити рахунок. Врешті платимо порівну. Я проводжу її додому.
* * *
Рано-вранці йду до статуї. Мурування хреста для розп’яття мало бути щонайменше метр у глибину, до того ж як належить втрамбоване камінням, щоб хрест не хитався і не впав.
Для хреста майстер використав свіжу деревину, недавно зрубану й обчищену від кори. За задумкою скульптора, його поверхня мала бути гладенькою, щоб створити контраст із вкритою сиротами від холоду і ранами шкірою засудженого.
А що робили із хрестом потім? Використовували для інших страт? Шкодую, що не знаю елементарних речей, як-то, наприклад, якої породи було дерево. Розп’ятий його упізнав, адже працював теслею. Йому був звичний запах деревини, дотик до сучків на стовбурі, спомин про майстерню.
Мабуть, згадував, скільки цвяхів йому довелося забити протягом багатьох років праці, найважче піддавався каштан. А тепер цвяхами прибили його. Мені не вистачає опису очевидця.
Я розпочинаю з того, що відновлюю частини скульптури, які постраждали під час відокремлення, підточую їх різними інструментами, нарешті шліфую наждачним папером. У приміщенні холодно, я гріюся від роботи рук.
* * *
Увечері я йду поїсти, всідаюся біля різнороба-алжирця. Він — мусульманин.
Іслам визнає його пророком. Життя і смерть пророків складні.
В ісламі теж садовили на кіл для жорстокої страти. Розмовляємо про те, скільки тортур людська раса напридумувала для себе. У мистецтві зла ні одна тварина навіть близько не стоїть. Жодній живій істоті не могло б спасти на думку стратити іншу, посадивши на кіл чи розіп’явши. Майстерність ката полягала в тому, щоб продовжити агонію засудженого.
На якусь мить ми припиняємо їсти, поглядаємо один на одного, опускаємо очі додолу. Минуло не так багато часу відтоді, як таким, як ми, доводилося спостерігати на площах за подібними стратами і не відводити погляд. На те були розпорядження влади: цього достатньо, щоб їх узаконити.
Нарешті різнороб-алжирець промовляє:
— Мені більш до вподоби наші дні.
* * *
Невеличка робота, яку мені доручили, поступово повністю заволоділа моїми думками і почуттями. Бачу предмети навколо через її призму. Очищення пошкодженої частини скульптури, відокремлення покриття вимагає значно більше зусиль і часу, аніж передбачалося. Доводиться працювати вручну; вішаю собі ліхтаря на лоба, щоб добре бачити, що роблю. Полірую скульптуру біля стегон, — години нудного, безмовного тертя, — обвиваюся навколо тіла, ніби в’юнка рослина. На сторінках Євангелія від Івана читаю, як Ісус порівнює себе з плазуном.
«І, як Мойсей підніс змія в пустині, так мусить піднесений бути й Син Людський»[5]. Мойсей оздобив собі посох мідним змієм, щоб той захищав його від зміїних укусів у пустелі. А той, хто підводив на нього очі, відразу одужував. Так само Ісусові довелося зійти на розп’яття, щоб нас урятувати.
Думаю, хто міг би пояснити мені, чому Христос порівнює себе зі змією — твариною з такою поганою славою. Жінка, що живе зі мною в одному під’їзді, вміє розгадувати сни. І розказує мені, що то має означати, якщо бачиш змію уві сні:
— Якщо просто бачиш змію, і вона тобі нічого не робить, це віщує прибуток. А якщо вкусить — міцне здоров’я і подвійний прибуток.
— Якщо уб’єш її, то ніякого тобі прибутку.
— Якщо ти її бачиш, то хтось тобі допомагає. А якщо отруйна, то це ти мусиш комусь допомогти.
— Якщо наступиш на змію, виявиш якийсь обман.
— Якщо тебе оточили змії, не треба вдаватися до помсти.
* * *
Змія — вдячна тема для обговорення, кожному є що розповісти. Священик мав із ними справу в Африці. У селищі, де він жив, раз у раз чулися попереджувальні крики. Всі кидали роботу, щоб убити небезпечного ворога.
— Тепер, коли вже минуло багато часу, мені здається, що ті змії намагалися домовитися із людьми. Хотіли жити у злагоді, полювати на мишей, яких у селищах було повно. Але дітлахи скрізь нишпорять. Дорослий не підніматиме камінь, аби поглянути, що під ним, не пхатиме рук до дров’яної кладки без знаряддя. Так через дітей убивали змій. Я ще й досі пам’ятаю жаль, що охоплював мене щоразу, коли чулися крики тривоги.
Я запитую, як він розуміє порівняння Христа зі змієм.
— Зміїний посох Мойсея міг вилікувати одним поглядом хворого на змія. Христос наділяє себе здатністю вилікувати всіх від укусу гріха. Таке пояснення є у святого Августина, воно не моє.
Перед вечерею бачу жінку з пляжу. Як вона мене знайшла? Сфотографувала раніше, а потім
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Неприкрита природа, Еррі Де Лука», після закриття браузера.