Читати книгу - "Чорний Красень, Сьюелл Анна"

— Якщо мені не зраджує пам'ять, там не найкраще місце для стрибків. Зверху така-сяка огорожа, урвище — і потік, так? Ну, тут тобі жоден кінь не дасть ради. Ні, я не проти серйозної скачки, але ж потрібно розуміти, що є такі речі, які до снаги тільки досвідченим мисливцям. Навряд чи варто жертвувати життям людини чи коня задля якогось лисячого хвоста. Принаймні, я так думаю.

Поки він це говорив, його напарник упорався з Джинджер, приніс нам зерна, і щойно тоді він та Джеймс разом покинули стайню.

Розділ 16

Пожежа

Того ж вечора, але трохи згодом, той конюх, що заводив Джинджер, привів до стайні ще одного коня, котрий належав якомусь подорожньому. І поки його чистив, до стайні просто так, потеревенити, зайшов якийсь молодик із люлькою.

— Слухай-но, Тоулере, — попросив його конюх, — скоч на сінник, зніми цьому коневі трохи сіна, бо в нього годівниця геть порожня, згода? Але люльку залиши внизу.

— Добре, — відповів молодик і по приставній драбині заліз на горище.

Я чув, як на горищі риплять під його ногами дошки, як він шарудить сіном… Джеймс ще раз заскочив до стайні, поглянути, чи з нами все гаразд, і після цього нас замкнули на ніч.

Скільки часу я проспав і о котрій годині ночі прокинувся, сказати не можу, але, прокинувшись, я одразу збагнув, що тут щось не так. Щоправда, не розумів, що саме. Я піднявся з підлоги. Повітря у стайні було сперте, задушливе. Я почув, як кашляє Джинджер, ще один кінь тривожно метушився. Ніщо не порушувало нічної тиші, все огорнула цілковита пітьма, а дихати ставало щораз важче.

Вхід на горище був відчинений, і, по-моєму, цей важкий дух сунув саме з горища. Нашорошивши вуха, я почув якесь дивне шелестіння, а з ним — гул і потріскування. Я не знаю, що це шуміло, але було у тому звукові щось таке, що я затремтів усім тілом. Інші коні теж прокинулися, одні рвалися з прив'язі, інші тупали ногами.

Нарешті знадвору залунали чиїсь кроки. Двері стайні різко відчинилися, і молодший конюх, із ліхтарем у руці, кинувся відв'язувати коней і виводити надвір, та де там!.. Перший кінь уперся і навіть не рушив із місця. Конюх узявся за другого, потім за третього, але й вони стояли, мов прикипіли. Тоді він кинувся до мене і з силою потягнув, намагаючись вивести зі стайні, але й ця його спроба виявилася марною. Побачивши, що всі його намагання нічого не дали, він вибіг зі стайні.

Що й казати, всім коням наче розум відняло, та річ у тому, що нам уже звідусіль ввижалася небезпека, а людей, на яких ми могли би без побоювання покластися, поряд не було, все навколо нас було таке чуже, непевне. У прочинені двері увірвалося свіже повітря, дихати стало легше, але ж і гудіння над головами дужчало, а коли я поглянув угору, то на стіні за решіткою порожньої годівниці танцювали червоні відблиски. "Пожежа!" — закричали на дворі, і до стайні тихо й спритно прослизнув старий конюх. Він вивів надвір одного коня, кинувся по другого, та полум'я вже виривалося з горішнього люка, і ревище над головою просто оглушувало.

А потім я почув голос Джеймса. Спокійно, мовби нічого не сталося, він сказав:

— Ану, мої милі, час іти звідси, тому хутко прокидаймося і ходімо.

Я стояв найближче до виходу, відтак він підійшов до мене, погладив.

— Гайда, Красеню, де твій повід? Ну ж бо, малий, зараз ми вийдемо на свіже повітря…

Він швидко скинув із себе шалик, акуратно накинув його мені на очі й, погладжуючи та плескаючи мене по боках, вивів з охопленої полум'ям стайні. Коли я був у безпеці, Джеймс скинув з мене шалика і крикнув:

— Гей, хто-небудь! Візьміть цього коня, а я піду по іншого!

Назустріч йому вийшов якийсь високий здоровань, Джеймс кинув йому повід і стрімголов побіг назад до стайні. Побачивши, як Джеймс зникає у палаючій будівлі, я щосили заіржав. Джинджер згодом зізналася, що моє іржання врятувало їй життя, бо, коли б не воно, вона, напевне, так і залишилася б у стайні.

На дворі був неймовірний шарварок. З інших стаєнь теж виводили коней, а з повіток і з-під навісів витягували екіпажі та вози, щоб не дати вогневі піти далі. На протилежному боці двору дзеленькали вибиті вікна, і люди голосили на всі лади. Та мій погляд був прикутий до стайні, з якої щоразу густіше валив дим і вихоплювалися вогняні язики. А невдовзі крізь страшенну метушню пробився чистий голос, котрий міг належати тільки нашому господареві.

— Джеймсе Говард! Джеймсе Говард! Ти тут?

Ніхто йому не відповів. У стайні щось із гуркотом звалилося, а за мить я радісно заіржав: у клубах диму з'явився Джеймс: він ішов і вів за повід Джинджер. Від ядухи на Джинджер напав сильний кашель, та й Джеймс наковтався диму і не міг вимовити ані слова.

— Сміливцю ти мій! — розчулився господар, обіймаючи Джеймса за плечі. — Сам хоч уцілів?

Джеймс мовчки кивнув головою.

— Ач! — захоплено вигукнув чоловік, що тримав мій повід. — Сміливець, інакше й не скажеш!

— Ну, що ж, — заговорив господар, — якщо ти, Джеймсе, вже віддихався, я б радив їхати звідси, і що швидше ми це зробимо, то краще.

Коли ми їхали до воріт, від ринкової площі долинув кінський тупіт та гучне торохкотіння коліс.

— Пожежники! Пожежники! — закричали двоє-троє голосів. — Дорогу, дорогу, всі геть із дороги!

Голосно цокаючи по бруківці копитами та гримлячи колесами, у двір вкотилася важка пожежна бочка, запряжена парою коней. Пожежники зіскочили на землю. Де горить, було зрозуміло і без розпитувань: яскраві язики вогню танцювали уже на даху.

Ми якнайшвидше виїхали на ринкову площу. На небі світили зорі, і якби не гул пожежі, цю ніч цілком можна було б назвати тихою. Господар звелів їхати до готелю на інший кінець міста і, передаючи нас тамтешньому конюхові, звернувся до Джеймса:

— Я маю повернутися до місіс Гордон, Джеймсе. Сподіваюся, ти подбаєш про коней, віддаси усі потрібні розпорядження, ну, і все таке.

І він пішов. Наш господар не любив метушні, та я щось не пригадую, щоб хтось ходив так скоро, як він тієї ночі.

Ледве ми зайшли у стійла, як здалеку долинуло страхітливе іржання — кричали коні, яких не вдалося вивести з палаючої стайні. Тепер вони горіли живцем, і думка про це була нестерпною! Ми з Джинджер засмутилися так, що годі й передати. На щастя, нас ця біда оминула; порівняно з тими бідолахами ми просто відкупилися легким переляком.

Уранці наступного дня господар завітав до стайні, поглянув на нас, а потім говорив із Джеймсом. Із їхньої розмови я почув тільки дещо, бо мене саме чистив конюх, але й так було видно, що Джеймс на сьомому небі від щастя, і я зрозумів, що господар висловлював йому своє захоплення. Місіс Гордон так перехвилювалася вночі, що від'їзд перенесли на полудень. Відтак ранок у Джеймса був вільний, і він пішов до того готелю, де ще залишилися наш екіпаж і збруя. Крім цього, він хотів дізнатися, чим закінчилася нічна пожежа. Повернувшись назад, Джеймс поділився новинами з тутешнім конюхом, і з його слів ми зрозуміли таке: спершу ніхто не міг збагнути, що стало причиною займання, та потім хтось пригадав, що бачив Діка Тоулера. Мовляв, той Дік зайшов до стайні із запаленою люлькою, а назад вийшов без люльки й одразу подався по нову. Молодший конюх пригадав, що просив Діка піднятися на сінник і зняти сіна для коня, але попереджав, щоб той не брав із собою люльки. Дік переконував, що лазив на горище без люльки, та йому не повірили. І тут я пригадав чудове правило, яке завів у маєтку Джон Менлі: у стайні — жодних люльок! Як на мене, таке правило ніде не було б зайвим.

Джеймс розповів, що стеля й підлога згоріли дотла, і тепер на місці стайні — тільки почорнілі стіни. А двоє нещасних коней, яких так і не вдалося вивести надвір, були поховані під палаючими бантинами та черепицею.

Розділ 17

Розповідь Джона Менлі

Далі поїздка минала без пригод, і при заході сонця ми вже були на місці. Нас із Джинджер завели до гарної чистої стайні, ми опинилися під опікою тутешнього кучера — великого добряги, і той уже догоджав нам, як тільки міг. Почувши про нічну пожежу, він одразу ж пройнявся до Джеймса повагою.

— Юначе, — сказав він, — з усього почутого я роблю один незаперечний висновок: ваші коні можуть вам довіритися, і вони це чудово знають. До вашого відома, вивести коня зі стайні під час пожежі чи під час повені — штука дуже складна. Не знаю, чому так повелося, але візьміть двадцять коней — і жоден із цієї двадцятки не захоче покидати стайні.

Господарі погостювали кілька днів у друзів, а потім настав час повертатися. Діставшись додому без пригод, ми були раді опинитися у своїй стайні, і Джон, схоже, не менше за нас радів нашому поверненню.

Коли вони із Джеймсом залишали нас на ніч, Джеймс запитав:

— Як думаєте, кого візьмуть замість мене?

— Малого Джо Ґріна зі сторожки, — відповів Джон.

— Джо Ґріна? — здивувався Джеймс. — Та він ще геть зелений!

— Йому вже п'ятнадцятий рік, — не погодився Джон.

— Але ж він малий на зріст!

— Так, зростом, може, і не вдався, але моторний, роботящий, та й не злий нібито. Навіть більше, він і сам не проти працювати в стайні, і його батькові це до вподоби. І господар, я знаю, за те, аби малий спробував свої сили. Мені він уже казав, що як малий не підійде (а це вже як я йому скажу), він підшукає когось старшого, ну, я йому сказав, що було б добре дати малому випробувальний термін, тижнів так зо шість.

— Усього шість тижнів! — зойкнув Джеймс. — Та треба з півроку, не менше, перш ніж йому почне щось вдаватися! Е, Джоне, вам доведеться добре попріти.

— Ну, — засміявся Джон, — з роботою в мене завжди все лагодилося. Не пам'ятаю, щоб я колись її боявся.

— Ви дуже гарна людина, Джоне, — мовив Джеймс. — Чи стану я колись таким?

— Я не люблю розповідати про себе, — сказав раптом Джон, — та коли вже ти нас покидаєш, щоб, так би мовити, піднятися у ранзі, то так і бути, розкажу, що я про це думаю. Я був такий, як Джозеф, коли від лихоманка за якихось десять днів померли мої матір і батько. І залишилося нас двоє — я і моя сестра-калічка Нелі. Родичів, які могли би нас так-сяк підтримати, ми не мали. Я наймитував в одного фермера, а на такій роботі не те що двох — себе не прогодуєш, і пішла б моя сестричка у робітний дім,[45] якби не наша господиня. Нелі каже, що вона — ангел, і на те є вагомі причини.