Читати книгу - "Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід"

— Ну і? Що ти відповів?

— Нічого. Це був жрець Послідників. Я застрелив його з арбалета.

— Не бачу жодного арбалета, тож, вважаю, мені не загрожує така небезпека.

— Н-н… ні, — усміхнувся він. — Ти завжди така безпосередня?

— Я виховувалася в горах, а виросла тут, у Степах. Тож не мала можливості навчитися придворних манер. А ти?

— Я шостий син барона дак-Поркара. Мав вибір: або армія, або орден. Але муштра, марші, постійні тренування та інші принади військового життя якось мене не приваблювали, тож жрець, який багато років був на утриманні мого батька, порадив йому, аби той вислав мене до Дерфанера.

— Того Дерфанера?

— Того самого. Великого Ловчого Володарки Степів. А вже він знайшов мені заняття відповідно до моїх вмінь.

Монах помовчав кілька ударів серця.

— Власне, я би хотів сказати, що сама Володарка Степів прийшла до мене та вказала моє призначення, але правда виглядає так, що я волів отримати оце, — він торкнувся до руків’я меча, — більше, ніж кашу з військового казана.

Зауважив, як вона до нього приглядається й саркастично посміхнувся:

— Ми вже аж настільки потоваришували?

— Це моє вогнище, монаше. Ти сидиш тут лише тому, що від інших віяло холодом.

— Від цього також віє.

— Завжди можеш розпалити власне.

Вона відвела від нього погляд і знову прикипіла увагою до шаблі.

— Я тобі не до вподоби.

Це було не питання.

— Люди не люблять Ловчих. Тебе це дивує?

— Ні, — зітхнув він. — Справді, ні. Хоча я досі замислююся, чому саме.

Вона повернулася до вістря шаблі, ігноруючи насмішку.

— Насправді, Кайлін, я не знаю. Чому люди інколи реагують на нас як на Послідників? Чому в тому залі, коли я сказав, хто я такий, було враження, що вони з більшою охотою побачили б а’кеер Блискавок під вікнами, аніж мене?

3-зі-іп, з-зі-іп завмерло. Вона уважно придивилася до співрозмовника: той виглядав насправді зацікавленим у відповіді.

— Що б ти зробив, аби кха-дар наказав тобі йти геть? Якби не схотів сюди приїхати?

— Ну… не знаю, мені таке навіть не спадало на думку…

— Не бреши, монаше. Що б ти зробив?

Він відвів погляд убік.

— Храмовий суд. Або княжий трибунал.

— Саме так, — кивнула вона. — Згідно з Кодексом, ти можеш змушувати нас, аби ми взяли участь у цій битві, навіть якщо б ми не бажали цього. Ні-ні, — додала швидко. — Ми також убиваємо Послідників щойно стикнемося з ними. Але ми не любимо людей, які можуть нам наказувати. Ти не для того вступаєш до вільного чаардану, щоби потім отримувати накази від абикого.

— Дякую.

— Нема за що, монаше. Тут — Степи. Люди живуть як їм того хочеться. І так само вирішують свої проблеми.

Ловчий кивнув.

— Мій ментор повторював, що в ста милях на захід від Амерти Імперія володарює лише номінально. І завжди, коли про це говорив, кривився так, ніби в нього болів зуб.

Вона стенула плечима.

— Це Степи, — повторила. — У двадцяти милях звідси тече річка, а за нею — се-кохландійці. Ти вважаєш, що хтось стане перейматися якимись наказами чи заборонами, якимось Кодексом чи законами Храму, якщо кожного дня чи кожної ночі його хата може спалахнути? Людина спокійно іде провідати родичів, аж раптом — дзинь, і вже намагається дихати горлянкою, що пробита стрілою. Малі дівчатка, виходячи пасти гусей, беруть із собою не вербові гілки, а луки й дротики. Жерці, може, й хотіли б, аби все було красиве й ладне, наче в храмових книгах. Вони говорять про Послідників та милість Володарки, яку треба заслужити. Але коли бандити стріляють у твою родину — їх ніколи немає поблизу, — вона говорила дедалі швидше, і з дедалі більшим натиском. — Тож не розповідай мені про якогось старого дідугана, який кривиться, коли хто згадає про кордон. Він сидить у місті, за мурами, спить під пуховою периною і не відає, як це воно — жити тут, із кочівниками й бандитами, що ховаються під кожним кущем!

Ловчий підвів долоні на знак миру.

— Та я ж нічого не кажу, їжджу вздовж кордону досить довго, аби розуміти… Навіть коли тут царював Храм, ці терени вважалися дикими, ледь цивілізованими. Надто багато напівосідлих кочівників та інших народів. А після того, як сюди прибув Меекхан, стало ще гірше. Меекханці із заходу, вессирці з-під гір, інуови, лафери, недобитки геарисів і ще багато кого. Кожен, кому було затісно в рідних землях, потрапив сюди. І… Що тебе так смішить?

— Дурень, який гріється біля вогнища, — промовила вона, широко шкірячись. — Інакше ти б не казав: «Коли тут царював Храм» так вільно. Минуло триста років з часів, коли Імперія поглинула землі Храму Лааль Сіроволосої, але тут досі є ті, хто впадає у лють лише за однієї згадки про владу жерців. А коли хтось із тих жерців мовить такі слова настільки легким тоном, то буцім прохає, аби хтось підрізав йому підпругу.

— Не горло? — Ловчий був розлючений, на його щоках з’явився рум’янець. Вона усміхнулася ще ширше.

— Підрізана підпруга не кривавить, а коли на повному галопі сідло зіслизне з кінської спини, ти все одно не виживеш. Нещасні випадки трапляються. Не хочеш поспати?

Він зарум’янився ще більше.

— Я не можу спати перед боєм. А ти?

— А я можу, хіба що чекаю біля межі Урочища, — скривилася вона. — Не те щоб я часто таке робила.

Вони хвильку помовчали. Він вдивлявся у вогонь, вона — проводила бруском по вістрю шаблі.

— Тож… — завагався він. — Якщо вибачиш мені недоречне питання… Що ти тут робиш?

— Що я тут роблю? А-а-а… В тому сенсі, чому ганяю Степами із шаблями та луком у руці, замість того, аби десь гаптувати простирадла для посагу? Я виховувалася в горах, під Олекадами, росла тут. Живу власним життям і не поспішаю народжувати дітлахів якомусь п’яндиголовому пастухові.

— Це не має бути пастух.

— О, комплімент. І непоганий, — вона усміхнулася. — Схоже, в Йерті вас учать не лише розмахувати освяченим мечем і бурмотіти екзорцизми ім’ям Лааль Сіроволосої.

Здавалось, Аредона це зачепило за живе.

— Я не поспішаю, — буркнула в нікуди. — Я не… Ні, скажу інакше. Якби мати день у день повторювала мені, що я маю вийти заміж і народити їй онуків, то, мабуть, я б уже виховувала другого або й четвертого. Але мене прийняли Фургонники-верданно, які, здається, й самі не знали, як мене виховувати… Навчили махати шаблею, дозволили обрати власний шлях, а він уже запровадив мене сюди, на межу Урочища, в товариство монаха, який не може заснути та небагато знає про Степи.