Читати книгу - "Пишемо нову історію. Як перестати бути жертвою за 12 занять, Лаура Есківель"

Цей чоловік із одного образу створив свій власний фільм. В той момент і з тими даними ніхто, напевно, не зміг би переконати його, що він помиляється. Він зробив фотографію події і відредагував її, разом з іншими подіями, які належать до його особистого архіву, і показав, що несправедливість та брак гуманності керують світом. Тому судити — це дуже делікатна справа. У нас не завжди є достатньо даних, для того, щоб це робити. Залежно від того, що ми бачимо, чи перестаємо бачити, наша думка про факти може радикально змінюватися. Як у садах дзен, які були створені для того, щоб ніхто не міг повністю охопити їх поглядом. Те, що спостерігає людина, залежить від її позиції. Іноді це буде камінь, іноді — паз, але ніхто не може сказати, що бачить те саме, що й сусід, а тим більше, що його погляд єдино вірний.

Чи могли б ви сказати, відповідно до свого сприйняття, скільки паличок ви бачите? Три? Вибачте, та я вас розчарую. Їх дві. Це чудовий приклад того, як оптичні ілюзії можуть переконати нас у тому, чого не існує. Ми не можемо ґрунтувати наші знання про речі або людей на тих образах, які ми уявляємо, бо вони не завжди правдиві.

В документальному фільмі «Незавершений фільм» кінорежисера Яеля Херсонські ми бачимо сцени з іншого документального фільму 1942 року. Це незавершений фільм нацистської пропаганди, метою якого було виправдати винищення євреїв. Для того, щоб його створити, у Варшавському гетто знімали багато сцен, які представляли євреїв, як нечуйний і нікчемний народ, який практикує обрізання дітей у жахливих антисанітарних умовах. Єдиною метою цього фільму було, щоб люди, побачивши ці кадри, не заперечували проти знищення євреїв. Документальний фільм Херсонські показує, як робився цей фільм. Нацисти обирали євреїв, що не були в дуже поганій фізичній формі, як акторів. Їм давали розкішний одяг і фільмували, як вони їдять в елегантних ресторанах, для того, щоб люди бачили, як добре євреям ведеться в гетто. Також були сцени розкішних похоронів, де все було фальшивим. Камера ніколи не знімала людей, які помирали від голоду, не знімала трупи, які лежали на вулицях просто неба. Цей «документальний» фільм хотіли показати німецькому народу, але його так ніколи і не закінчили. Якби його показали, люди, швидше за все, відреагували б, як і очікувалося: допомагали би планам знищення євреїв. Кінорежисер Херсонські отримав абсолютно протилежний ефект, продемонструвавши публіці всі сцени: і ті, які планувалося показати, і ті, котрі показувати не збиралися. І стало цілком зрозуміло, як нацисти компілювали ці кадри з пропагандистською метою.

Що ми можемо сказати стосовно сучасності? Телевізійні канали беруть участь у президентських кампаніях та маніпулюють інформацією заради підтримки певного кандидата. Нам не показують увесь фільм, щоб ми могли зробити власні висновки; нам дають побачити лише те, що відповідає їхнім інтересам. Саме тому існує така велика кількість помічників, які працюють з іміджем, так званих іміджмейкерів — бо вони знають, який вплив має образ на публіку і планують публічні кампанії, засновані на цьому, так, наче імідж важливіший за особистість.

Ну що ж, перед тим, як прийняти виклик і написати вашу особисту історію, вам абсолютно необхідно переглянути ті образи, які ви самі відзняли та зберегли. Образи, що представляють ту концепцію, яку ви маєте про себе або про суспільство, в якому живете. Отже, питання не в тому, як я буду розповідати свою історію, а в тому, яку історію я хочу розповісти, яким я бачу світ, який хочу відтворити, що саме хочу спроектувати і чому.

Коли ми ділимося тим, що бачимо, коли повторюємо історію, розповідаємо, що сталося, ми певною мірою увічнюємо щось в колективній пам’яті. Це «щось» стане реальністю тією мірою, якою ми будемо це повторювати, незважаючи на те, що це ілюзорна реальність. Наше власне тіло — таке реальне і тверде, створене з клітин, атомів, частинок, квантів, що рухаються зі швидкістю, у мільйони разів більшою за ту, яку можуть помітити наші очі, і, не зважаючи на це, ми його відчуваємо, як компактне, як таке, що зберігає постійну форму та об’єм. Життя так нагадує фільми! Фільм складається з двадцяти чотирьох кадрів, показаних за одну секунду, і з двадцяти чотирьох темних просторів, які з’являються щоразу, коли один кадр поступається місцем наступному. Але наш мозок не може сприймати сорок вісім кадрів руху та відпочинку за секунду, тому ми бачимо постійний рух там, де його немає.

Ми всі створені з маленьких частинок пульсуючого, вібруючого, танцюючого світла, аж доки хтось на нас подивиться та заморозить в часі через своє сприйняття. Той образ, яким ми є для когось, залишається у тій свідомості, хоча ми й надалі є світлом у русі. Те, ким ми були мить тому, вже змінилося, однак ніхто цього не помічає; усі продовжують сприймати нас, як фотографію в архіві. І ця проблема полягає не в ілюзорному характері фотографії, яку з нас зроблять. Ні. Проблема в кількості фотографій, які ми зберігаємо в нашій пам’яті, хоча насправді вони нас не репрезентують. Більшість людей зберігають ті фотографії, які їх знецінюють. Чому, хоча вони нам шкодять, ми й надалі проектуємо їх раз у раз? Який сенс їх увічнювати?

Упродовж усіх цих років, коли я мала надзвичайну нагоду допомагати сценаристам, я багато разів стикалася зі сценаріями, що намагалися увічнити історії терору. Якщо ми поглянемо на газетні кінопрограми, то побачимо, що більшість фільмів доводять: люди уразливі, справедливість ніколи не перемагає, кохання не існує, смерть і біль — це наша доля, в світі немає нікого, кому можна було б довіряти, зрада на кожному кроці, і трагедія готова постукати в наші двері. Виглядає знайомо? Це тому, що фільми — відбиток нашої реальності, чи наша реальність передає те, що є у фільмах? Хто справжній творець? Справжній кінорежисер? Скажіть, щоб його звільнити! Який брак уяви!

Безперечно, існує прямий зв’язок між тим, що ми бачимо, що думаємо, що відчуваємо та тим, ким ми