Читати книгу - "Пишемо нову історію. Як перестати бути жертвою за 12 занять, Лаура Есківель"

Виходячи з цього, будь ласка, дайте відповідь:

1. Що ви робите перш за все, коли прокидаєтеся?

2. Ви дивитеся телевізор, щоб дізнатися вчорашні новини?

3. Ви звикли дивитися в дзеркало, щоб побачити, чи змарніли за ніч?

4. Ви стаєте на ваги і шкодуєте, що так багато їли напередодні?

5. Читаєте газету і одразу впадаєте в депресію?

6. У вас є хтось, кого ви можете звинуватити і на кого можете покласти всю відповідальність та спрямувати весь свій гнів за те, що відбувається?

7. На що ви перетворюєтеся, коли навколо бачите винних?

8. Як ви почуваєтеся, занурившись у світ, де правлять смерть та насилля?

Результат, який ми отримаємо за допомогою цієї вправи, є прозорим прикладом того, як ми отримуємо нашу щоденну порцію болю. Наші дії дають можливість раз у раз відчувати те, що могло би бути ознакою наших емоційних вад.

Восьме заняття. Емоційні залежності

Емоційні залежності — це інша перешкода, яку нам слід подолати на шляху нашого перетворення. Ми до глибокої втоми повторювали, що нам потрібно припинити певні дії. Це проведе межу між «до» і «після». Наприклад, алкоголіки, які виходять з клініки реабілітації, мають змінити свої звички. Порвати з деякими друзями, якщо це потрібно, бо інакше вони можуть знову повернутися до алкоголізму.

Полишити старі звички важко. Це виклик. Найбільше — тому, що, кинувши глибоко вкорінену звичку, ми раптово пригнічуємо емоцію, яку вона викликала, і цим позбавляємо наш організм хімічних елементів, які він отримував, переживаючи цю емоцію.

Молодь чудовий цьому приклад. Кожен день вони бачать все більше і більше образів насильства. У відеоіграх, у фільмах, у телевізійних серіалах, у школі, в громадському транспорті, на футбольних стадіонах і навіть на святах, які вони відвідують! Отже, що відбувається? Вони стають залежними від субстанцій, які виробляє їхнє тіло. Багато досліджень показують, що рівні адреналіну, кортізолу та серотоніну суттєво змінюються, коли люди постійно відкриті до ситуацій надмірного насильства. Це може бути домашнє насильство, або те, якого зазнають мешканці конфліктних зон або територій, контрольованих терористами та наркотрафікантами. Постійне зіткнення із ризикованими ситуаціями збільшує вміст адреналіну в крові. Наше тіло зазвичай має певну норму адреналіну, однак, коли вона тривалий час перевищується, тіло починає сприймати, як норму, саме цей підвищений вміст. Інакше кажучи, стає залежним від цієї хімічної субстанції.

Зростання рівня адреналіну відбувається на тлі змен­шення виробництва серотоніну. Серотонін — це субстанція, яка інформує нас про загальний стан організму і заважає нам діяти імпульсивно та агресивно. Коли рівень серотоніну зменшується, а адреналіну збільшується, ми не повинні дивуватися, що збільшуються насильницькі реакції. Або що ми шукаємо дріб’язкові ситуації для того, щоб спрямувати на них свій гнів. Або що ми хочемо зберегти в пам’яті моменти, коли ми були принижені, спаплюжені або залякані.

Зазвичай людина воліє зосереджувати свою увагу на образах, які відповідають її емоційним потребам. Наприклад, еколог гуляє парком та бачить дві можливості: підійти і послухати, як чоловік грає на скрипці, і розслабитися, або зосередитися на людині, яка акуратно збирає собаче лайно. Його інтерес до навколишнього середовища, напевно, змусить його спостерігати за господарем собаки. Якщо рівень адреналіну цього дня у нього був високим і на додачу собака покакала, а господар не прибрав лайно, швидше за все, еколог розгнівається і сердито приверне до цього увагу. Він навіть може без попередження перейти від словесної перепалки до ударів.

І не тільки це. Він переглядатиме «фільм» із собакою, що какає, і його безвідповідального господаря під час сесії «світ — це лайно». Таким чином він зможе почуватися жахливо обуреним завжди, коли він цього бажатиме.

В іншому випадку це може бути жінка, яка дуже сумує, однак хоче почуватися ще гірше і все більше заглиблюється у свої спогади, з твердою метою знайти те, що змусить її почуватися ще більш нещасною. У неї в розпорядженні безмежна кількість депресивних фільмів, бо вона провела життя, збираючи їх. У неї є фільм, де вона побачила свого коханого, який цілував іншу. Є день, коли одна дівчина вкрала в неї солодощі, а вчителька її не захистила. Або день, коли їй простягнули руку в метро лише для того, щоб вкрасти її гаманець. Якщо цієї миті її коханий прийде з коробкою шоколаду в подарунок, вона зустріне його без особливого ентузіазму. Якщо коханий запитає її: «Що з тобою?», вона йому скаже: «Я сумую». «І чому?». «Бо не можу забути того дня, коли ти сказав мені, що я сама гіркота». Дискусія, яка розпочнеться після цієї відповіді, швидше за все, призведе до втрати коханого, але натомість у неї буде новий фільм для того, щоб проводити час, почуваючи себе ще більш депресивно. Вона могла б узяти шоколад, подякувати за нього поцілунком і провести чудовий вечір, який би надовго запам’ятався, в компанії свого коханого, однак віддала перевагу переживанню образів минулого.

Ми всі зберігаємо болючі образи. Добре те, що всі ми можемо наново їх відредагувати. Ви всі можете реорганізувати образи, які пам’ятаєте, для того, щоб вони дали вам кращі емоції. Повторення історій безпомічності та підкорення пов’язано з продовженням, яке ми надаємо своїм думкам та емоціям.

1. Який образ з тих, що ви зберігаєте в пам’яті, викликає у вас найбільше болю?

2. Яку емоцію він у вас викликає?

3. Якого образу ви соромитися?

4. Який образ вас принижує?

5. Які образи викликають у вас почуття меншовартості?

6. Вас колись катували?

7. Вас колись ґвалтували?

8. Хтось із вашої родини, кого ви любили, помер насильницькою смертю?

9. Ви уявляли в деталях біль, який відчували?

10. Ви були свідком різанини?

11. Ви пережили геноцид?

А тепер дайте відповідь, від яких із цих образів ви хочете позбавитися, а які хочете зберегти за будь-яку ціну?

Будуть ті, хто захоче захистити ці образи, аргументуючи — само собою, дуже справедливо — що не слід забувати те, що сталося. Що непотрібно забувати ні про різанини, ні про геноциди, ні про смерті, бо це історична пам’ять.

Ця книга жодним чином не намагається примиритися з ганебними епізодами, жертвами яких було цивільне населення протягом людської історії, або проігнорувати їх. Відповідальні за ці акти мають бути покарані, а ми зобов’язані запобігти їхньому повторенню. Переписати нашу особисту історію — не означає звільнити когось від відповідальності за скоєні помилки, чи стерти з пам’яті все те, що нас глибоко ранило; радше йдеться про те, щоби подібні події більше не визначали наше сьогодення. Саме цього слід