Читати книгу - "Не гальмуючи. В полюванні на тебе, Єва Райн"

Ніка

– Чим займаєшся? – усміхнувся мені Ед, поставивши дві чашки кави на столик і я відмітила, що зараз це симпатичні кераміка, а не одноразовий пластик. Окремий посуд для своїх? 

– Я письменниця. – стомлено вже третє повідомила свою легенду. 

– І що письменниця робить в такій глушині? 

– Це допит? 

– Початок розумови перед вибаченням. 

– А я передумала вибачатись. 

– Он як? Творчі люди – непостійні люди? 

– Можливо. А байкери постійні? 

– Не всі. То про що пише письменниця? – Ед був наче тут, поряд, однак говорив він якось глухо, віддалено, розглядаючи бар, що потроху наповнювався людьми. Майже кожен з них кивав або махав Еду. Певно, він тут – не остання людина. Цікаво тільки, хто він для цього мотоклубу? Бо ж нашивок в нього немає. Замість них – герб, схоже якогось міста, і маленька нашивка з іменем на нагрудній кишені жилету. 

– Про субкультури. 

– Не художка? Тобто не художня література? – швидко виправився. 

– Не художня. Документалка, чи дослідження. 

– Цікаво. Я думав, ти любовні романи пишеш. 

– Схожа на їх авторку? 

– Чесно? Ні. 

– Чому? 

– Ти… незнаю, як сказати, ти – не наївна і не романтична. 

– Серйозно? Але ж спершу подумав, що я пишу любовні романи? 

– Поки не пізнав тебе ближче. 

– Он як. Цікаво. 

– Про які субкультури пишеш? – здається, Ед звик сам вести розмову. Саме тому так

 легко вкотре направив її в потрібне йому русло. 

– Про байкерів. – спробувала зрозуміти його реакцію, та її, здається, не було. – А ти? Чим займаєшся? 

– Продаю мотоцикли. В мене магазин в місті. І купа головного болю. 

– О, розумію. Мій батько займався власним бізнесом. Це було складно. А в тебе тільки мотоцикли, чи й комплектуючі? Запчастини, гума? 

– Це теж є. 

– І гума “Континенталь” є? 

– Так, замовив кілька комплектів. Але її не надто охоче беруть. Надають перевагу бюджетним варіантам. За минулий сезон я продав лиш два комплекти. 

Можливо, мені здалось, та на витку розмови про магазин, Ед трохи розслабився. Відчув себе у своїй тарілці? 

– Один з них Грому? 

– Так, він фанат цього бренду. Хоч давно вже з’явились достойні і бюджетніші конкуренти. 

– А другий? 

– Що другий? – розслабленість та показовий спокій Еда миттю злетів. Даремно я спитала, та по-іншому просто не могла. 

– Комплект. 

– Заїжджий байкер. Турист, проїхав кілометрів 900 і його гума не витримала. Чому ти питаєш? 

– Підтримую розмову. 

– От вже не думав, що зі мною настільки нудно, що говорити доводиться про гуму. – Ед серйозний, та в погляді проскочили іронічні “бісики”. 

– В мене не надто великий досвід спілкування з байкерами. Читала в мото-чатах, що треба говорити з ними на мототеми, щоб бути цікавою. 

– Он де собака порилась! Я вже почав сумніватись у власному магнетизмі! – розсміявся і підсунув мені чашку з кавою, – пий, бо охолоне й буде не смачна. 

Знову мов випадково торкнувся моєї руки. Здається, якби я обпеклась об гарячу чашку – навіть тоді бажання відсмикнути руку було б не таким сильним! Мені не подобаються його дотики? Скоріш навпаки, в тому й проблема.

Дуже подобаються… 

Коли я підвелась, щоб іти, Ед встав разом зі мною. 

– Проведу тебе в номер. Раптом письменниця заблукає. 

– О так, тут не коридор – а лабіринт Мінотавра! – хотіла вдати невимушеність, та не вийшло. 

Біля дверей мого номера зупиняємось. В коридорі тільки ми, світло приглушене, а через столик з декративною вазочкою напроти тут дуже вузько і ми надто близько. 

Коли тиша і ця близькість стали вже до непристойності відчутними… я не витримала. 

– Вибач, що підрізала! – хотілося, щоб голос прозвучав твердо, але не вийшло. 

Рука Еда, широка, з канатами вен під складним тату-"рукавом", вперлась в стіну поряд з моїм плечем, заблокувала мені шляхи до відступу. А його губи владно накрили мої, осттаочно вибивши землю з-під ніг. 

Запах кави і дороги, сила і влада в кожному жесті… 

Він діяв на мене, мов кобра на пташку, що застигла і не може зробити жодного поруху. І тому, щоб не розчинитись в ньому остаточно на поцілунок я відповіла… Я теж вмію вести в танці,розмові і... поцілунку. 

– Вибач, що назвав тебе мишкою. Ти не мишка, а хижа ласка! – на прощання, розімкнувши цей божевільний, невчасний, несподіваний контакт, видихнув мені в волосся. – До завтра, Ласко!