Читати книгу - "По секрету твоя, Рошаль Шантьє"

Увійшовши в номер, мене охоплює дивне хвилювання, що осідає внизу живота. Бджілки нервово помахують крильцями в очікуванні невідомого. Марк спокійний, але зібраний, наче лев на полюванні. Мені приємно спостерігати за ним так само, як і перебувати поряд.

— Тримай, — вкладає в руки меню, забираючи куртку, — вибери щось, повечеряємо.

Марк іде в душ, а я, швидко перегорнувши сторінки і зробивши замовлення по телефону, дзвоню матері. Потрібно попередити про мій перенесений рейс.

Після недовгої розповіді про погодні умови вона ставить питання, яке хвилюватиме батька, але я до нього готова:

— Так, мамо, квитки зберігаються і додаткових витрат не потрібно, - запевняю її, коли двері ванної ляскають.

— А де ти ночуєш?

— Аеропорт поселив нас у готель поблизу, — відбрехуюсь, озираючись на Марка. Не говорити ж матері, що номер дістав чоловік, з яким я цей номер ділю.

«Адже це можливо?» — питаю у супутника одними губами.

"Цілком" — так само відповідає він. Оперся об дверний одвірок і спостерігає з усмішкою. Звичайно, для нього ця сцена видається смішною, а для мене ні. Особливо коли:

— З чого це така щедрість? — карбує на тому кінці дроту владний чоловічий голос, і я холоднішаю.

— Це… — дихання збивається від хвилювання: брехати йому й матері — різні речі. Він ніби нутром чує навіть найменші нестикування, — Здрастуй, батьку, це компенсація, — роблю глибокий вдих, у спробах впоратися з собою і продовжую, — менеджер авіакомпанії так і сказала: це найменше, що ми могли б зробити для вас у даній ситуації.

— Від них багато й не вимагалося: лише виконати свою роботу, — батько не задоволений, втім, це його звичайний стан.

— Цілком згодна, батьку, — охоче кажу те, що він хоче чути, — Але що вдієш, халатність часто-густо.

— Саме так. Дивись на чужу несумлінність і запам'ятовуй, як вона здатна зіпсувати людям життя.

Дивно, проте він справді не вважає перенесення рейсу через погодні умови об'єктивною мірою. Тобто він і на хвилину не здатний припустити, що компанія може турбуватися про пасажирів. Змова. Скрізь змова.

Мама весь цей час мовчить, даючи можливість висловитися своєму чоловікові. Що дається йому найкраще — так це судження про чиюсь неправоту і задоволення думками, що він помилок не робить.

— Їжі замов, але не шикуй особливо, я гроші не друкую, — звучить щось на подобі турботи. Це нагорода за підтакування.

— У вас все добре?

— Було б краще, якби ти вчасно вилетіла, все треба робити вчасно. Поїси і лягай спати.

Дзвінок, що не вимагає прощань, скидають на тій частині материка, а я даю собі кілька секунд вгамувати серце, що шалено стукає, і повертаюся до Марка, пригладивши волосся. Вони не розтріпалися, просто цей жест мене заспокоює.

Він ніяк не коментує почутої розмови, і я не хочу. Але на губах його більше не грає усмішка, в очах засіло хвилювання. Жаль, що не вийшло закінчити розмову з батьками, поки Марка не було в кімнаті.

Їжу ще не привезли і я, користуючись часом, маю намір залізти під теплі струмені води. Все ж таки Австрія — холодна країна. У цю пору року.

Стоячи перед дзеркалом, прискіпливо оглядаю себе. Чомусь мені хочеться виглядати добре поруч із ним. Шкіра в мене чиста, вії довгі, косметики немає, в аеропорт не фарбувалася, як і всю відпустку. Як і завжди. Щоки горять рум'янцем збентеження, який легко сплутати з рум'янцем від холоду. Загалом на своє відображення нарікань я не маю.

Знімаю одяг та залізаю в душову кабіну. Теплі струмені води ллють зверху, але я не відчуваю заспокоєння. Ніч все ближче і усвідомлення, що ми проведемо її разом зростає з новим трепетом. Тільки тепер трепіт приємний. Все це дивно, і я не хотіла б опинитись у цій ситуації. У тій, де є мої сумніви. Він не примушує мене і це найстрашніше. Це подобається мені, і усвідомлення неправильності того, що відбувається, охоплює огидою до самої себе.

Я огидна і порочна. Він вільний чоловік і має змогу робити все, що забажає, а я ні. Ненавиджу себе в цьому моменті, але розумно оцінювати власні бажання здатна. І аж ніяк не виходить відкинути дурне хвилювання свого серця. Нині я можу обирати. Переді мною, наче дві пігулки поклали. Можливо, варто ставитись до цього простіше? Монетку кинути, наприклад...

Порадитися нема з ким. Знаю, що мене засудять, роблю це сама, але уникнути думок не виходить. Слабачка, нездатна взяти під контроль власні емоції. Сором замінює злість на себе.

Я швидко мию голову, загортаюся у величезний готельний рушник і… застигаю.

 Я не брала змінних речей та білизни. Нічого. Ну чому я така ідіотка? Звичайно, тут є халат, але під ним я буду зовсім гола. Ні, це вже занадто. Поспіхом перу трусики і, знайшовши в шафці фен, сушу. За десять хвилин я готова. Натягую на себе джинси та лонгслів, що піддівала на прогулянку під светр та впевненість повертається. Так точно краще.

Вечеря чекає на столі, і я опускаюся в єдине порожнє крісло – поруч із Марком.

— Нога вже не турбує? — Запитує, приступаючи до їжі.

— Ні, більше ні. Я дуже вдячна тобі за турботу.

— Це ж я тебе збив, забула? — піднімає брови співрозмовник.

— Ні, але міг би й поїхати, адже я все одно тебе не побачила.

— Я б так і зробив, якби ти не була красунею!

— Так справа зовсім не у філантропії, так? - Усміхаюся, схиливши голову набік.

— Звичайно, що ні! Красивій жінці приємно допомагати. Але тут холодний розрахунок — допомагаю і милуюсь.

У його голосі — обеззброююча глибина. Марк відкладає прибори, повертається до мене та проводить великим пальцем по моїй нижній губі.