Читати книгу - "Грона гніву"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Вони подалися трохи вгору, на той бік струмка. Тепер, коли сонце хилилося за обрій, його жар спав, і хоча повітря було парке, проміння трохи послабшало. Обабіч дороги похилилися кілки, на яких натягнули дріт. Праворуч пліт ділив бавовняне поле навпіл, але бавовна і тут, і там була однакова — запорошена, суха, темно-зелена.
Джоуд указав на пліт:
— Оце наша ділянка. Нам узагалі-то плота не тре’, але дріт був, і татко захотів обгородити поле. Сказав: принаймні відчуваєш, що моє — то моє. Не було б у нас дроту, та якось поночі дядько Джон приніс шість котушок. Виміняв у татка на льоху. Де дріт дістав, хтозна.
Вони повільніше ступали, і їхні ноги глибоко вгрузали в м’який пил, відчуваючи його. Джоудові очі стали замислені. Здавалося, він посміюється в собі.
— Дядько Джон був божевільним сучим сином,— сказав Джоуд.— Файно те, що він зробив, от бодай ту льоху взяти.
Він хмикнув і пішов далі.
Джим Кейсі нетерпляче чекав. Історія не була завершена. Кейсі дав Джоуду досить часу, аби той зосередився.
— Ну і що він там зробив з льохою? — нагадав він нарешті наполегливо, дещо роздратовано.
— Га? А, так! Ну, він убив льоху просто там, і сказав мамі запалити плиту. Потім вирізав відбивних, поклав їх на пательню, поставив на вогонь, а ребра й окіст — у духовку. Відбивні поїв, а тут і ребра дійшли; поїв ребра — тут окіст напоготові. Потім він ухопився за той окіст: вирізає кусища й до рота пхає. Ми, діти, усе довкола крутилисья, аби дав, і він нам давав, але таткові — дзуськи. Напхався він, аж ригати почав, а потім спати завалився. Поки він спав, татко дав нам, малим, окіст, і ми докінчили. Ну, а коли дядько Джон прокинувся... інший окіст у духовку запихає. А татко й питає: «Джоне, ти що, ладен усю тушу зжерти?» А той: «Ладен, та боюсь, аби не протухла, поки я її докінчу. Мо’, ліпше візьми м’ясо собі, а мені поверни дві котушки дроту». Ну, татко не в тім’я битий, хай, мовляв, дядько Джон сам запихається свининою, а він подолав ледь половину. Татко каже: «Ти б її засолив». А дядько Джон такий: хоче — цілу свиню з’їдає, а не хоче — хай їй біс. І він поїхав, а татко засолив те, що лишилося.
— Якби я ще проповідував Дух Святий,— сказав Кейсі,— то вивів би з цього цілий урок і казання би промовив. Але більше я не проповідник. Як ти гадаєш, чому він отаке зробив?
— Не знаю,— відповів Джоуд.— Він ненажера був до свинини. Аж самому їсти закортіло, як це розповів. Дісталося мені тільки чотири скибочки печеної свинини за чотири роки — по одній на кожне Різдво.
Кейсі промовив зверхнім тоном:
— Мо’, Том заколе відгодованого тельця для блудного сина, як сказано в Святому Письмі.
Джоуд зневажливо зареготав:
— Ви не зна’те татка. Якщо він курча ріже, то такий репет стоїть, і не від курчати, а від татка мого. Він навіть не вчився різати. Свиню завжди на Різдво береже, а потім вона здихає у вересні від надиму чи чо’ось такого, дохлятина, їсти не можна. Коли дядькові Джону хоцця свинини, він її отримує. Він їсть її.
Вони здійнялися на гребінь пагорба і побачили внизу ферму Джоудів. Тут Джоуд зупинився.
— Щось не так,— сказав він.— Погляньте на хату. Негаразд з нею. І не видко нікого.
Вони стояли, дивлячись униз на кілька будівель.
Розділ 5
азяї землі приїздили на свою ділянку, але частіше присилали замість себе посередників. Ті приїжджали в критих автомобілях, мацали пальцями суху землю, а іноді вгризалися буром у землю, аби взяти проби. Селяни сиділи у випалених сонцем палісадниках і бентежно вдивлялися, коли криті автомобілі їздили по полях. І нарешті власники машин в’їздили в палісадники та розмовляли з місцевими через віконця автівок. Перші кілька хвилин орендарі стояли біля машин, потім сідали навпочіпки та, підібравши лозинки, виводили ними візерунки в пилюці.У прочинених дверях стояли жінки, задивляючись на вулицю, а за ними — діти, біляві, як кукурудза, з широко розплющеними очима, почухуючи одну босу ногу об Другу, ворушачи пальцями. Жінки й діти придивлялися до чоловіків, які перемовлялися з посередниками. Придивлялися мовчки.
Одні посередники були добрими, бо терпіти не могли те, що доведеться зробити, інші — говорили зло, тому що терпіти не могли чинити жорстоко, а треті були байдужими, бо давно вже виявили: той не посередник, хто не може скрижаніти. І всі вони були чимось більшим, ніж закладено в них, підкорялись якійсь силі. Одні ненавиділи математику, бо вона примусила їх зірватися сюди, а деякі схилялися перед нею, бо математика берегла від думок і почуттів. Якщо земля належала банку чи фінансовій компанії, посередник казав: банку — або компанії — треба — вони хочуть — наполягають,— ніби банк чи компанія — то чудовиська, здатні мислити й відчувати, почвари, які заманили людей у пастку. Ці агенти не відповідали за дії банків і компаній, тому що були живими людьми й рабами, тоді як банки були машинами і хазяями водночас. Дехто навіть пишався тим, що підкорений владі таких холодних і непереможних чудовиськ. Посередники сиділи в автівках і пояснювали. Ви знаєте, земля не родить уже, виснажена. Ви ж бозна-скільки вже копалися в ній.
Орендарі, які сиділи навпочіпки, кивали головою й далі виводили візерунки: всі знають, і Бог знає. Якби лиш пил не літав. Якби він лишався на поверхні ґрунту, це було б не так уже й погано.
Посередники відстоювали своє: ви ж знаєте, що земля вироджується. Ви ж знаєте, що робить з нею бавовна: висмоктує всі соки з землі.
Орендарі кивали — так, вони знають, і Бог знає. Якби вони лише могли змінити все, вкачати соки назад у землю.
Гаразд, це запізно. А посередники пояснювали наміри й думки чудовиська, сильнішого за них. Навіть якщо вистачає тільки на їжу і сплату податків, скіпщик усе одно протримається на землі.
Так. Але якщо буде недорід, скіпщик муситиме взяти позику в
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Грона гніву», після закриття браузера.