Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Історія втраченої дитини, Елена Ферранте 📚 - Українською

Читати книгу - "Історія втраченої дитини, Елена Ферранте"

740
0
22.11.23
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Історія втраченої дитини" автора Елена Ферранте. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 99 100 101 ... 125
Перейти на сторінку:
на один сходовий майданчик, щоб від натуги роздирало груди. Вона пила ліки, сама робила собі уколи, але зі своєю полотняною блідістю більше нагадувала гостю з того світу і про браслет казала таким тоном, ніби точно знала: його теж надіслали мені звідти.

Смерть Солар збіглася з її терміновою госпіталізацією, у моїх згадках про ту страшну неділю її кров перемішалася з їхньою. Та щоразу, коли я намагалася поговорити з нею про ту розправу перед церквою, вона невдоволено кривилася й неохоче відповідала: «То були справжні покидьки, Лену, яке тобі до них діло?! Мені шкода твою сестру, але якби в неї хоч трішки варив казанок, то вона б не виходила за Марчелло. Адже всім відомо, що такі, як він, своєю смертю не вмирають!»

Коли мені випала нагода, я спробувала втягнути її в розмову про відчуття причетності, яке мене тоді так бентежило, бо вважала, що її воно мало непокоїти ще більше. Сказала щось на кшталт:

– Ми знали їх змалку.

– Усі колись були малими!

– Вони дали тобі роботу.

– Бо їм це було на руку, і мені!

– Мікеле, звичайно, поводився як справжній негідник, але й ти часом від нього не відставала.

– Вони заслуговували на гірше!

Вона говорила, намагаючись обмежитися лише зневагою, але погляд її ставав злим, а кулаки стискала так, що аж кісточки пальців білішали. Я відчувала, що за тими словами – вже й так лютими! – ховалися ще лютіші думки, які вона не промовляла, але вони крутилися в її голові. Я читала їх у виразі обличчя, в її очах: «Це вони забрали в мене Тіну, а тому Соларам ще мало дісталося! Слід було їх четвертувати, вирвати серце й розкидати нутрощі по дорозі! А якщо то не вони, той, хто їх убив, усе одно вчинив добре, так їм і треба! Якби мені тільки свиснули, я б залюбки сама допомогла їх порішити!»

Але насправді тих слів я так і не почула. На перший погляд раптове зникнення зі сцени двох братів мало на неї вплинуло. Хіба що вона стала частіше та з більшою охотою виходити на прогулянку, бо тепер не могла з ними зустрітися. Ні разу не згадала про бажання зайняти активну громадянську позицію, як то робила до зникнення Тіни, і так і не повернулася до свого буденного життя «робота-дім». Продовжила собі відпустку, блукаючи цілими тижнями між тунелем, трасою та сквером. Ходила понура, ні з ким ніколи не розмовляла. Оскільки через неохайний вигляд вона й надалі здавалася небезпечною, ніхто до неї й словом не озивався.

Інколи вона змушувала мене скласти їй компанію, а відмовлятися було незручно. Ми часто проходили повз бар-кондитерську, на дверях якого висіла табличка «Зачинено через жалобу». Та жалоба ніяк не закінчувалася, бар не відчиняли, часи Солар минули. Але Ліла щоразу зиркала на закриті жалюзі на вікнах, на вицвілу табличку і промовляла задоволено: «І досі зачинено!» Це так її тішило, що вона могла навіть гигикнути – засміятися, ніби в тому було щось кумедне.

Лише раз ми зупинилися на розі будинку, що тепер, без метушні відвідувачів, мав досить занедбаний вигляд. Колись тут стояли яскраві столики зі стільцями, пахло тістечками й кавою, снували люди, велися перемовини, укладалися чесні та злочинні угоди. А тепер – лише сірувата стіна з напівоблізлою штукатуркою.

– Коли вбили їхнього діда, коли порішили матір, Марчелло з Мікеле завішали цілий район хрестами й образами, – промовила Ліла, – плакали до нестями. А тепер, коли самі померли – нічого немає.

Потім згадала, що в лікарні їй розказували, нібито кулі, якими було вбито Солар, випустив невідомо хто.

– Як убив їх ніхто, – посміхнулася вона, – так і плакати за ними нікому.

Саме тієї миті перечепилася й замовкла. Врешті несподівано поділилася зі мною думками: повертатися до роботи вона більше не збирається.

16

Я відчула, що ті слова не були сказані імпульсивно чи через поганий настрій. Без сумніву, вона давно про це думала, можливо, після виходу з лікарні. Сказала:

– Якщо в Енцо вийде працювати самому – добре. А якщо ні – то продамо.

– Ти хочеш продати «Basic Sight»? А потім що робитимеш?

– А обов’язково треба щось робити?

– Треба заповнити чимось життя.

– Як ти?

– А чому ні?

Вона засміялася, зітхнула:

– Мені хочеться просто гаяти час.

– У тебе є Дженнаро, є Енцо, подумай про них!

– Дженнаро уже двадцять три роки, він і так занадто довго сидів на моїй шиї. А Енцо треба якось віддалити від себе.

– Навіщо?

– Хочу спати сама, як раніше.

– Самій спати погано.

– Ти хіба не сама спиш?

– Так мені немає з ким!

– А чому в мене має бути хтось?

– То ти більше нічого не відчуваєш до Енцо?

– Відчуваю, але я не хочу ні його, ні когось іншого. Я вже стара і не хочу, щоб мені хтось заважав спати.

– Сходи до лікаря.

– Досить із мене лікарів.

– Ходімо разом! Такі розлади легко вилікувати.

Вона посерйознішала:

– Ні, мені й так добре.

– Так нікому не може бути добре.

– Мені – може. Роль сексу в житті занадто перебільшена.

– Я кажу про кохання.

– У мене голова забита іншим. Ти про Тіну геть забула, а я – ні.

Я чула, що сварки між Лілою та Енцо почастішали. Точніше, Енцо говорив так само, хіба що трохи напруженішим голосом, а от Ліла постійно репетувала. Він відповідав тихо і коротко. Не гнівався – він взагалі ніколи на Лілу не гнівався! – замість цього здавалося, що він у відчаї. Він казав, що все пішло шкереберть – Тіна, робота, їхні стосунки, – але Ліла й пальцем не кивнула, аби хоч якось виправити ситуацію, а тільки й хотіла, щоб і надалі все котилося у прірву. «Поговори ти з нею!» – попросив він мене якось. Я відповіла, що це нічого не дасть, що їй просто треба більше часу, аби віднайти душевну рівновагу. Енцо вперше заперечив досить різко: «У Ліни душевної рівноваги ніколи не було!»

Неправда. Ліла, коли хотіла, уміла зберігати спокій, міркувати тверезо навіть у часи неймовірної напруженості. Траплялися дні, коли вона була врівноваженою і привітною. Вона піклувалася про мене й моїх дітей, розпитувала про мої поїздки, що нового я написала, з ким зустрічалася. Уважно і з цікавістю, а часом з обуренням слухала розповіді про неефективність шкільного навчання, дурість учителів, сварки, перші закоханості Деде, Ельзи і навіть Імми. Була щедрою. Якось пополудні разом із Дженнаро принесла мені свій старий комп’ютер. Навчила, як із ним працювати, і сказала на завершення: «Я тобі його дарую».

Уже наступного дня я стала на ньому писати. Швидко приловчилася, хіба що постійно хвилювалася, що раптове вимкнення струму знищить мені години праці. Загалом та машина мене

1 ... 99 100 101 ... 125
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Історія втраченої дитини, Елена Ферранте», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Історія втраченої дитини, Елена Ферранте"