Читати книгу - "Звіяні вітром. Кн.1"

бути такий же милий, вродливий, привабливий? Як вона могла допускати, щоб хтось там залицявся до неї, коли є на світі Ешлі? Він знову був дома, їх розділяв лиш оцей килим у вітальні, і вона насилу стримувала щасливі сльози в очах, коли кидала погляд на нього, як він сидів на канапі між Меллі та Індією, а Душка ззаду схилялась йому на плече. Якби ж то вона мала право отак сісти поруч з ним і взяти його попідруку! Якби могла щохвилини доторкатися до його рукава, впевнюючись, що це таки він тут поряд, тримати його за руку, витирати його хустинкою сльози радості зі свого обличчя. Мелані он робить усе це, й нітрохи не соромиться. Переповнена щастям, вона забула всю свою стриманість і ніяковість, припала до його плеча і, не криючись, милувала чоловіка очима, усмішкою, слізьми. А Скарлет теж переповнювало щастя, і то настільки, що вона навіть не відчувала ні обурення, ні ревнощів до Мелані. Ешлі був нарешті вдома!

Вона раз за разом прикладала руку до щоки, де ще теплився доторк його уст, і всміхалась до нього. Він, звісно, не поцілував її першу. Меллі просто-таки повисла йому на шиї, плачучи й вигукуючи казна-що, обіймаючи Ешлі так, наче збиралася повік не випускати його з обіймів. А за нею Індія й Душка вчепилися в Ешлі, мало не силоміць відриваючи його від Мелані. А тоді він поцілував батька, і в стриманих їхніх обіймах відчувалася глибока обопільна любов. Потім тітоньку Туп, що аж підстрибувала від збудження на своїх кумедно куцих ніжках. І лише після цього обернувся до Скарлет, оточеної юнаками, що напрошувалися на поцілунок, і промовив: «Ой Скарлет! Яка ж ти гарна!» — і цмокнув її в щоку.

В ту секунду все, що вона збиралася сказати йому при зустрічі, геть вилетіло у неї з голови. Лише через кілька годин вона усвідомила, що він же не поцілував її в уста. Тоді вона гарячково заходилася думати, а як би він повівся, коли б вони зустрілися віч-на-віч? Чи схилився б своєю стрункою постаттю над нею, притис до себе й підніс угору й так тримав би довго-довго? Їй приємно було це думати, і вона повірила, що саме так би й сталося. Але попереду ще цілий тиждень, на все вистачить часу! Звісно, що випаде така хвилина, коли вони будуть наодинці, тоді вона скаже йому: «А пам’ятаєш наші прогулянки верхи глухими стежками, яких не знав ніхто, крім нас?», «А пам’ятаєш, як світив місяць того вечора, коли ми сиділи на сходинках Тари і ти розказував мені отого вірша?» (Боже, але як же називався він, до речі?), «А пам’ятаєш, як я була підвернула ногу, і ти у смерку ніс мене додому на руках?».

Таж так багато було подій, про які вона може почати розмову словами: «А пам’ятаєш?..»! Так багато дорогих згадок, що могли б оживити в його пам’яті ті чарівні дні, коли вони роз’їжджали по всій окрузі, безтурботні, мов діти,— ті дні, коли ще не з’явилася на сцені Мелані Гамільтон! І коли вони говоритимуть про це, вона, можливо, вичитає в очах Ешлі проблиск давнього почуття, якийсь натяк, що попри ту перепону, якою став між ними його шлюб з Мелані, він досі кохає її. Що він кохає її так само гаряче, Як і того дня, коли на пікніку з уст у нього зірвалося зізнання. Вона не замислювалася, що буде далі, коли Ешлі прямо скаже їй про своє почуття. З неї вистачить і того, що вона упевниться в його коханні... Так, вона готова почекати, нехай собі Мелані натішиться притисканням до його плеча й слізьми. Її час ще прийде. Та й що врешті-решт ця Мелані може знати про кохання?

— Дорогенький, у тебе вигляд, як у голодранця,— мовила Мелані, коли перше збудження уляглося.— Хто тобі лагодив форму, і чому понашивали на ній сині латки?

— А я думав, що виглядаю цілком хвацько,— відказав Ешлі, оглядаючи своє вбрання.— Порівняй лиш мене з цими ось ланцями, і ти зразу оціниш мене належним чином. Форму лагодив мені Моз, і дуже добре з цим упорався, коли зважити, що до війни він і голки в руках не тримав. А щодо синіх латок, то якщо маєш вибирати: або дірки на штанях, або клапті з мундиру супротивника... власне, тут і нема ніякого вибору. А замість того щоб обзивати мене голодранцем, ти ще дякуй небу, що я не прийшов додому босоніж. Тиждень тому мої чоботи остаточно розвалилися, і я мусив би вертати додому, обмотавши ноги мішковиною, якби не пощастило нам підстрелити двох вивідачів-янкі. Чоботи одного з них виявились якраз на мене.

І він витяг свої довгі ноги у приношених високих чоботях, аби всі могли ними помилуватись.

— А ось мені чоботи другого не дуже підійшли,— докинув Кейд.— Вони на два номери менші за мій розмір, у них я мов калічка. Зате, правда, вернуся додому пристойно взутий.

— Але ти не подумав, живолуп нещасний, що комусь із нас вони краще б придалися,— сказав Тоні.— У нас, Фонтейнів, ноги маленькі, як у справжніх аристократів, і нам вони були б саме якраз. Сили пекельні, та мені сором на очі матері показатись у цих шлапаках! До війни вона й чорнюкові не дозволила б таких узути.

— Не журися,— заспокоїв його Алекс, кидаючи погляд на Кейдові чоботи.— Ми стягнемо їх з нього у поїзді, поки їхатимем додому. Перед очі матері стати — це ще нічого, але щоб мене чор... я хочу сказати — мене не дуже тішить, що Діміті Манро побачить, як у мене пальці вилазять.

— Але ж це мої чоботи! Я перший про це заявив,— заперечив Тоні, вже суплячись на брата. На щастя, втрутилася Мелані і, упереджуючи можливу бійку, якими так славились Фонтейни, поспішила вкоськати обох.

— Я хотів похвалитися перед вами, дівчата, широкою бородою,— заявив Ешлі, засмучено потираючи підборіддя, де ще видніли подряпини від бритви.— Така була розкішна борода — коли хочете знати, незгірша, ніж у Джеба Стюарта чи Натана Бедфорда Форреста. Але коли ми прибули до Річмонда, ці два лобурі,— він показав на Фонтейнів,— вирішили, що як вони обдерли свої бороди, то й мені треба так само. Вони схопили мене й так обчухрали, що я ще дивуюся, як це й голови заразом не стягли. А вуса я врятував тільки тому, що втрутилися Евен і Кейд.

— Ото маєте,