Читати книгу - "Звіяні вітром. Кн.1"

Меллі зітхнула.

— Він злоститься, що його не відпускають на фронт бити янкі. Йому вже ж п’ятнадцять років! Ох Скарлет, я страшенно хотіла б мати такого сина, як він!

— Щоб його вбили? — тільки й відказала Скарлет, згадавши про Дарсі.

— Краще мати сина й втратити, аніж не мати зовсім,— промовила Мелані й схлипнула.— Ти, Скарлет, не можеш цього зрозуміти, бо в тебе є малий Вейд, а от я... Ох Скарлет, я так хочу мати дитину! Ти, мабуть, думаєш, що так прямо не заведено про це говорити, але ж воно правда, та ти й сама знаєш, що кожна жінка цього жадає.

Скарлет ледве стримала себе, щоб не пирхнути зневажливо.

— Якщо така буде Божа воля і Ешлі має... має загинути, я це витримаю, хоч я радніше померла б, якщо його не стане. Але Бог дасть мені силу це витримати. А як пережити, коли він загине, а у мене від нього не залишиться навіть дитини, яка була б мені втіхою в житті? Ох Скарлет, ти така щаслива! Ти хоч втратила Чарлі, але маєш від нього сина. А от якщо Ешлі не стане, у мене нічого не залишиться. Пробач мені, Скарлет, але часом я так заздрю тобі...

— Заздриш... мені? — скрикнула Скарлет, відчувши себе провинною перед Мелані.

— Бо у тебе є син, а в мене нема. Часом я навіть починаю вмовляти себе, ніби Вейд — мій син, бо ж це таке жахіття — не мати дитини.

— Дурниці верзеш! — кинула Скарлет, якій зразу відлягло від серця.

Вона зміряла поглядом благеньку постать Мелані й почервоніле її обличчя, схилене над шитвом. Мелані, може, й хоче дітей, але не з такою статурою, як у неї, їх народжувати. На зріст ледь вища за дванадцятирічну дівчинку, вузькі стегна, пласкі груди. Скарлет бридко було навіть подумати, що Мелані може завагітніти. А за цим виринало безліч інших думок, які й зовсім були нестерпні. Якби Мелані мала дитину від Ешлі, то Скарлет здалося б, наче її обікрадено.

— Пробач мені, що я так сказала про Вейда. Ти ж знаєш, я його дуже люблю. Ти не сердишся на мене, ні?

— Перестань дуріти,— тільки й відказала Скарлет.— Краще вийди на ганок заспокой Філа. Він он плаче.

Розділ XV

Відкинута назад у Вірджинію південська армія, яка внаслідок поразки під Геттісбергом зазнала великих втрат, на зиму зайняла позиції над берегами річки Репідан, і перед Різдвом Ешлі приїхав у відпустку додому. Скарлет аж сама злякалася спалаху своїх почуттів, коли вперше побачила його по двох роках. Тоді, у вітальні в Дванадцяти Дубах, на весіллі його й Мелані, їй здавалося, що вона не зможе кохати сильніше й палкіше, аніж у ті хвилини. Але тепер Скарлет розуміла, що її стан у той давній вечір можна було порівняти з переживаннями розпещеної дитини, в якої відібрали цяцьку. Теперішні ж її почуття, після того як вона два роки прожила, безнастанно мріючи про нього й остерігаючись, щоб ані словом про це не прохопитись, були незмірно дужчі. Цей Ешлі Вілкс у вицвілій і залатаній уніформі, з білявою, вигорілою на літньому сонці, чуприною, нічим не нагадував того безтурботного замріяного хлопця, в якого вона по вуха закохалася перед війною. Тепер Ешлі став стократ звабливішим. Колись блідошкірий і тендітний, він зробився засмаглим і худим, а довгі русяві вуса, характерні для кавалериста, і зовсім надавали йому вигляду бувалого воїна.

У своїй приношеній уніформі, з револьвером у потертій кобурі, він тримався по-військовому виструнчено, кінчик пощерблених піхов постукував об високий чобіт, подряпані остроги тьмяно полискували — ось такий він був, майор армії Конфедерації Ешлі Вілкс. Звичка командувати вже наклала на нього відбиток, впевненість у собі й владність проступали в його поставі, у кутиках рота з’явилися суворі складки. Щось нове й незвичне було в рівних його плечах, у холодному поблиску очей. Раніше млявий і оспалий у рухах, тепер він став спритний, мов кіт, скидаючись на людину, в якої нерви всякчас напружені, як струна. В очах у нього стояла втома і якась дивна спустошеність, а на смаглявій шкірі обличчя гостро випинались вилиці. І все-таки він був усе той самий її красень Ешлі, хоч і змінився разюче.

Скарлет збиралася на Різдво до Тари, та після того як прийшла телеграма від Ешлі, ніяка сила на землі, навіть найкатегоричніший наказ Еллєн, не змогли б її витягти з Атланти. Якби Ешлі мав намір зупинитися в Дванадцяти Дубах, вона поспішила б додому, аби бути ближче до нього, але він написав родичам, щоб вони приїхали побачитися з ним в Атланті, і містер Вілкс, і обидві сестри — Душка й Індія — були вже у місті. Тож як могла вона поїхати до Тари й не побачити його після двох довгих років розлуки? Не почути його голосу, від якого аж серце завмирає, не прочитати в його очах, що він пам’ятає її? Та нізащо! Навіть заради всіх матерів на світі!

Ешлі приїхав за чотири дні до Різдва з гуртом інших хлопців-відпускників з їхньої округи — прикро невеликим гуртом уцілілих після поразки під Геттісбергом. Серед них були Кейд Калверт, худорлявий довготелесий Кейд, що раз у раз надсадно бухикав, двоє братів Манро, яких аж розпирала радість, бо це була перша їхня відпустка за три роки війни, і Алекс та Тоні Фонтейни, добряче п’яні, хвальковиті й задиристі. Всі вони мали дві години чекати пересадки на станції, і оскільки тверезим з їхньої компанії треба було виявити чимало винахідливості, щоб брати не побилися один з одним або й з кимось стороннім, Ешлі вирішив узяти їх з собою до тітоньки Дріботуп.

— Здавалося б, у Вірджинії чого-чого, а бійок їм мало б вистачити,— гірко зауважив Кейд, дивлячись, як двоє наїжачених, мов бойові півні, братів, відштовхуючи один одного, поспішили прикластися до ручки схвильованої і улещеної цим тітоньки Туп.— Але ж ні. Ледве прибули ми до Річмонда, як вони вже напилися й завелися битись їх там підібрав патруль, і були б вони все Різдво просиділи у холодній, якби Ешлі не зумів хитромудро вмовити командира патруля.

Але Скарлет майже не слухала його розповіді, збуджена тим, що вона знову біля Ешлі, в одній кімнаті з ним. І як за ці два роки могла у неї хоча б думка промайнути, що котрийсь інший юнак може