Читати книгу - "Ім'я Рози, Умберто Еко"

«Це темна і майже неймовірна історія, — мовив Беренґарій. — Схоже, Йоан збирається заявити, що праведники аж до Страшного суду не сподобляться блаженного видіння. Він уже давно розмірковує над дев'ятим стихом шостої глави Одкровення, де йдеться про відкриття п'ятої печаті: перед жертовником постають повбивані за свідкування слова Божого і вимагають справедливості. І кожному дано одежу білу і приречено, нехай спочиють ще час малий… І з цього Йоан висновує, що вони не зможуть споглядати Бога у його сутності раніше, ніж звершиться Остаточний суд».

«Кому ж він все це говорив?» — спитав охоплений жахом Михаїл.

«Поки що вузькому колу наближених, але поголос вже пішов, і подейкують, що він готує відкритий виступ не зараз, може, за кілька років, а тепер радиться зі своїми богословами…»

«Ги-ги-ги!» — загигикав Єронім, пережовуючи їжу.

«Мало того, схоже, він намірений піти далі і заявити, буцім пекло теж не буде відкрито до того дня… Навіть для нечистих духів».

«Господи Ісусе, поможи нам! — заволав Єронім. — Що ж ми робитимем тоді з грішниками, якщо не зможемо погрожувати їм пеклом відразу ж після смерті!?»

«Ми в руках божевільного, — мовив Убертин. — Але не розумію, що все це йому дає…»

«Піде з димом усе вчення про індульгенції, - залементував Єронім, — і він сам більше не зможе їх продавати. Навіщо священикові, який согрішив содомським гріхом, платити стільки золотих фунтів, щоб уникнути такого далекого покарання?»

«Не такого вже й далекого, — з натиском мовив Убертин, — час вже близько!»

«Це знаєш ти, любий брате, а посполитим се невтямки. Ось в чім річ! — заволав Єронім, якому, схоже, навіть їдло перестало вже смакувати. — Яка згубна ідея, мабуть, втовкмачили йому це оті ченці-проповідники… Ох!» — і похитав головою.

«Але навіщо?» — повторив Михаїл Чезенський.

«Не думаю, що є якась причина, — мовив Вільям. — Це він сам себе випробовує, це чин його гордині. Він воістину хоче бути тим, хто порядкує і на небі, і на землі. Я знаю про ці чутки, мені писав про це Вільям з Оккама. Зрештою побачимо, хто візьме верх — Папа чи богослови, голос цілої церкви, прагнення самого народу Божого, єпископи…»

«Ну, в доктринальних питаннях він і богословів примусить танцювати під свою дудку», — сумно сказав Михаїл.

«Не конче, — відповів Вільям. — Ми живемо в часи, коли мужі, вчені в божественних речах, не страхаються проголосити Папу єретиком. Знавці божественних речей по-своєму є голосом християнського люду. Піти проти них вже не може навіть Папа».

«А це ще гірше, — буркнув наляканий Михаїл. — 3 одного боку, схиблений Папа, з другого — Божий народ, який, нехай навіть устами своїх богословів, незабаром захоче вільно тлумачити Святе письмо…»

«Ну то й що, хіба не це ви робили в Перуджі?» — спитав Вільям.

Михаїл здригнувся, немов це зачепило його за живе: «Тому я й хочу зустрітися з Папою. Ми нічого не вдіємо, якщо він буде проти».

«Побачимо, побачимо», — загадково мовив Вільям.

Мій учитель і справді виявився дуже прозірливим. Як він зумів передбачити, що сам Михаїл згодом вирішить опертися на імперських богословів і на народ, щоб засудити Папу? Як йому вдалося здогадатися, що коли Йоан через чотири роки вперше оприлюднить цю свою несосвітенну доктрину, це спричинить заворушення в цілому християнському світі? Якщо блаженне видіння відкладається, як тоді померлі можуть заступатися перед Богом за живих? Що ж буде з почитанням святих? Першими виступили проти Папи і засудили його саме мінорити, у перших рядах яких був Вільям Оккам, суворий і невблаганний у своїй аргументації. Боротьба триватиме три роки, аж поки Йоан незадовго до своєї смерті частково не покається. Через багато років мені розповіли, як в грудні 1334 року він, дев'яностолітній, з'явився перед консисторією, ще дрібніший, ніж здавався досі, висохлий од старості, сливе на порозі смерті, блідий на виду, і сказав (суща лисиця, він так спритно грав словами не лише коли ламав власні присяга, але й коли відрікався від власних химер): «Визнаємо і віримо, що душі, відділені від тіл і цілковито очищені, перебувають в небі, у раю з ангелами та Ісусом Христом, що вони бачать Бога у його божественній сутності, виразно і лице в лице… — а тоді спинився, і досі ніхто не знає, чи цю павзу спричинила трудність дихання, а чи злобне бажання підкреслити останню фразу як протиставну, — тією мірою, якою це дозволяють стан і умовини відділеної від тіла душі». Наступного ранку, а то була неділя, він звелів посадити себе у крісло з опущеною спинкою, прийняв від своїх кардиналів поцілунок в руку і помер.

Та я знову відхилився, розповідаючи про інші речі, ніж мав би розповідати. Зрештою, подальша бесіда за столом небагато може спомогти розумінню подій, про які я веду мову. Мінорити домовилися щодо лінії, якої їм слід триматися наступного дня. Одного за другим вони обговорили своїх супротивників. Новина про прибуття Бернарда Ґі, яку оголосив Вільям, схвилювала їх. А ще більше занепокоїв їх той факт, що авіньйонське посольство має очолити кардинал Бертранд з Поджетто. Двоє інквізиторів — то вже було занадто: це знак, що проти міноритів планували висунути аргумент єресі.

«Тим гірше для них, — мовив Вільям, — ми виставимо єретиками їх».

«Ні, ні, - сказав Михаїл, — діймо обачно, не можна ставити під загрозу можливість порозуміння».

«Моя думка така, — сказав Вільям, — хоч я й працював на те, щоб ця зустріч сталася, і ти це добре знаєш, Михаїле, але я не вірю, що авіньйонці приїздять сюди, щоб досягти якогось позитивного результату. Йоан хоче, щоб ти прибув до Авіньйона сам і без гарантій. Але зустріч ця матиме принаймні один хосен — що ти це зрозумієш. Було б гірше, якби ти поїхав туди, не досвідчивши цього».

«І ти довгі місяці трудився, щоб домогтися здійснення чогось, що вважаєш марним», — гірко мовив Михаїл.

«Мене про це просили ти і цісар, — сказав Вільям. — Та й, зрештою, ніколи не завадить краще пізнати своїх ворогів».

І тут нас прийшли попередити, що в монастир вступає друга леґація. Мінорити підвелися і пішли назустріч людям Папи.