Читати книгу - "Ім'я Рози, Умберто Еко"

«Значить, він не такий уже й спритний», — зауважив Михаїл.

«То був єдиний раз, що він дав себе обіграти у справі грошей, — сказав Убертин. — Мусиш добре затямити, з яким гендлярем ти маєш справу. У всіх інших випадках він проявив диявольську спритність у нагромадженні грошей. Це цар Мідас, все, чого він торкається, обертається на золото, яке пливе в авіньйонські сховища. Щоразу, коли я заходив у його апартаменти, я бачив банкірів, міняйл, повно золота на столах, кліриків, які рахували і складали флорини цілими стосами… Побачиш, який палац він собі збудував, подібні багатства колись приписували хіба що візантійському імператорові або великому ханові татарів. Тепер ти розумієш, чому він видає булли проти ідеї убогості. Чи ти знаєш, що він, на зло нашому чинові, спонукав домініканців різьбити статуї Христа з царською короною, в пурпурній туніці і препишних сандаліях? В Авіньйоні було виставлено не одне розп'яття, на якому Ісус прибитий лише за одну руку, а другою торкається капшука, що звисає у нього з пояса, і це має значити, що Він дозволяє використовувати гроші для релігійних цілей».

«Яка срамота! — вигукнув Михаїл. — Та це ж чисте блюзнірство!»

«Він додав, — вів далі Вільям, — третій вінець до папської тіяри, хіба не правда, Убертине?»

«Аякже. На початку тисячоліття Папа Гільдебранд поклав собі на голову один вінець, на якому написано Corona regni de manu Dei[225], мерзенний Боніфацій недавно додав другий, з написом Diadema imperii de manu Petri[226], а Йоан всього лиш довів цей символ до завершення: три вінці, духовна, світська і церковна влада. Символ перських царів, поганська емблема…»

Був серед міноритів один чернець, який досі мовчав, заклопотаний тим, що вельми горливо наминав смачні страви, які настоятель звелів поставити на стіл. Він неуважно слухав всі ці розмаїті бесіди, іноді вибухаючи саркастичним сміхом на адресу понтифіка або ж схвально гмикаючи на обурені вигуки бесідників. Але він більше дбав про те, щоб витирати собі підборіддя після соусів та шматків м'яса, які випадали йому з беззубого, але жадібного рота, і звертався до своїх сусідів лише для того, щоб похвалити смак якоїсь лагоминки. Пізніше я дізнався, що був то якраз той мессер Єронім, єпископ Каффи, якого Убертин кілька днів тому мав за небіжчика (і мушу сказати, що чутка про його смерть два роки тому вже давно кружляла як справжня по цілому християнському світі, бо я чув її й пізніше; він і справді помер через кілька місяців після цієї зустрічі, і я не полишаю думки, що переставився він од великого гніву, спричиненого сходинами наступного дня, бо тоді мені навіть здалося, що він одразу трісне на місці, бувши слабким тілом і жовчним натурою).

А в той момент він втрутився в розмову, прорікши з набитим ротом: «Крім того, ви ж знаєте, що цей поганець підготував конституцію про taxae sacrae poenitentiariae[227], спекулюючи гріхами ченців, щоб здобути ще грошей. Якщо священнослужитель скоїть плотський гріх з черницею, з родичкою чи з будь-якою іншою жінкою (бо трапляється й таке!), гріх сей буде йому відпущено, лише якщо він заплатить шістдесят сім золотих фунтів і дванадцять сольдів. Допустившись же содомії, плататиме понад двісті фунтів, але якщо він чинив се неподобство лише з хлопчиками або тваринами, а не з жінками, кару буде зменшено до ста фунтів. А черниця, яка віддавалася багатьом чоловікам, чи то водночас, чи порізно, в монастирі чи поза ним, і яка потім захоче стати абатисою, має заплатити сто тридцять один золотий фунт і п'ятнадцять сольдів…»

«Облиште, мосьпане Єронім, — заперечив Убертин, — ви ж знаєте, як мало я люблю Папу, але тут мушу стати на його захист! Це наклеп, який пустили в обіг в Авіньойні, я ніколи не бачив цієї конституції!»

«Вона є, - енергійно запевнив Єронім. — Я теж її не бачив, але вона є».

Убертин похитав головою, а інші замовкли. Я помітив, вони звикли до того, що мессера Єроніма, якого Вільям напередодні назвав дурнем, не варто сприймати надто серйозно. Зрештою Вільям спробував знов повернутися до попередньої теми: «Хай там як, чи є така конституція, чи нема, але ця чутка свідчить про те, яка моральна атмосфера панує в Авіньйоні, і всі, хто там живе, визискувані і визискувачі, чудово розуміють, що це місце — базар, а не двір намісника Христового. Коли Йоан зійшов на престол, говорили, що у скарбниці є сімдесят тисяч золотих флоринів, а нині дехто каже, що він нагромадив понад десять мільйонів».

«Це правда, — мовив Убертин. — Ох, Михаїле, Михаїле, ти не знаєш, яку срамоту мені довелося бачити в Авіньйоні!»

«Спробуймо бути чесними, — мовив Михаїл. — Ми знаємо, що й наші люди допускалися надмірностей. Я прочув якось про те, що францисканці чинили збройні напади на домініканські монастирі й до сорочки роздягали ченців ворожого ордену, щоб примусити їх до убогості… Саме тому я не насмілився піти проти Йоана у часи тих історій в Провансі… Я хочу дійти з ним до порозуміння, я не упокорюватиму його гордині, а попрохаю лиш, аби він не упокорював нашу покору. Не говоритиму з ним про гроші, а попрошу лиш визнати розсудливе тлумачення Святого письма. І це нам з його посланцями треба буде зробити завтра. Зрештою, вони богослови, та й не всі вони такі захланні, як Йоан. Коли мудрі мужі приймуть рішення стосовно тлумачення Святого письма, він не зможе…»

«Не зможе? — перебив Убертин. — Ти ще не знаєш його витівок у богословській царині. Він хоче справді зв'язувати все власноруч, на небі і на землі. Що він робить на землі, ми вже бачили. А щодо неба… Хоч він ще не висловив цих своїх ідей, про які я розповім, принаймні не оприлюднив їх, але я напевне знаю, що він перешіптувався про це зі своїми довіреними людьми. Він вимудровує деякі божевільні, а то й зовсім неподобні твердження, які можуть змінити саму суть вчення і позбавити наше проповідування будь-якої сили!»

«Що ж це за твердження?» — вигукнуло багато з присутніх.

«Спитайте у Беренґарія, він знає, це він мені про них розповів». Убертин повернувся до Беренґарія Таллоні,