Читати книгу - "Забудь-річка"

— Ти навіть не уявляєш собі, що таке піти у тайгу. Особливо коли надійна компанія, без нитиків і дівчат. Там повітря таке прозоре, що фокусує сонце, як лінза. А якщо без дівчат, можна наметів не брати, тільки спальники, ну там, казан, миска, чайник. І все. Ідеш собі, кайфуєш.

— А продукти? — дивувалася Уляна.

— А які у тайгу продукти? Тільки пельмені. Вони ж морожені, так їх у торбинку склав і ззаду — на рюкзак, щоб там торохкотіли. Ну, ще чай там, цукор. Все.

— Скільки ж це треба пельменів?

— Ну, рахуй. Такому, як я був, хлопцю — сорок штук на добу. Можна тридцять п’ять. На два прийоми. У казані снігу натопив, пельмені зварив. Гарячий бульйон сьорбаєш — це тобі перше, пельменями заїдаєш — друге. Красота!

— А компот? — стандартно пожартувала Уляна.

— А замість компоту — чай. Знаєш, як в Сибіру кажуть? Чай не пйош, откуда сила? Випив чай, совсєм ослаб.

— Жах.

— Що — жах?

— Рахувати, скільки з’їв пельменів. Обіцяй, що не будеш рахувати скільки я з’їла, — попрохала вона.

— В Україні пельмені не вміють робити, — раптом з ноткою зверхності констатував Степан.

— Оце сказонув! — обурилася Уляна.

— Так і сказав. Бо у вас найсмачніше, що є у пельменях — бульйон — виливають.

— «У вас»… — передражнила вона. — Зате «у вас», у цьому Сибіру вашому, нічого крім пельменів готувати не вміють!

— Теж правда. Хоча мама моя готувала добре.

— Але ж ти казав, що вона українка.

— Казав. Правда виросла в таборі і в часи, коли не було з чого готувати.

Кулінарна суперечка відбувалася на широкому сидінні мікроавтобуса, який від франківського вокзалу віз їх до Ясіні, місця пересадки та підйому у справжні гори. Степан наполіг на тому, щоб не брати лижви і черевики на місці, бо там може не бути вибору, а знайти їх у Києві. Ця завбачливість вилилася у додатковий вантаж — великий чохол та баул із твердим, як каміння, взуттям. Уляна не дала себе умовити на цю сумнівну та небезпечну розвагу і тому опікувалася лише сумкою із провізією та портфелем з ноутбуком — на форумах писали, що там, на горі мережа ловиться цілком пристойно, а у деяких просунутих готелях є навіть вайфай.

— Сибірська кухня своєрідна, — продовжував пояснювати Степан. — Влітку дикороси, взимку морожена риба.

— Це те, що збирають місцеві діти, коли їх ловлять з гелікоптерів?

— Запам’ятала?

— Таке забудеш. До того ж «дикороси» звучить, як назва політичної партії.

Він посміхнувся:

— Ні, це усе-таки дикі рослини… Хоча дивно. Мають бути «дікораси», бо російською ж «растєнія».

Слово «дікораси» насмішило обох.

— А може це те, що їдять дикі росіяни, — припустила Уляна.

— Дикі росіяни іще рибу морожену їдять. Якщо стругають, називається струганина, а якщо розбивають молотком — расколотка. Це від «расколачівать».

Мала мирно сопла, притулившись до маминого плеча — це був бонус від раннього прибуття потягу на вокзал.

— І як ти таким здоровим виріс на цьому дикоросійському меню?

Степан посміхнувся. Насправді він не був аж надто великим, хіба що у порівнянні з Уляною, однак виглядав міцним і якимось твердим, неначе камінь у річці. Можливо через морську звичку ставити ноги широко і впевнено та не поспішати із наступним кроком, поки не переконався у надійності попереднього.

— У Сибіру різні люди. Багато українців. Батько мамі таку кулінарну виучку організував — після табірних харчів — що вона мені за все життя жодного бутерброда з собою не дала. Усе тільки домашнє. А постачання в Сургуті було добрим, не те, що в Херсоні, коли я вчився.

— Я вже починаю комплексувати, — обережно зауважила Уляна, яка за київським звичаєм частенько проводжала Настуню до школи сиром та ковбасою.

Степан посміхнувся поблажливо:

— Якби ж тоді була така ковбаса…

— Ту вже Ясінє! — з неповторною тутешньою вимовою рапортував водій, з’їжджаючи з дороги та паркуючись на укатаному сніговому майданчику.

Поруч, стояла трійця військових на вигляд вантажівок з будками замість кузовів.

Поки розштовхали Настуню і витягли багаж, до мікроавтобуса підійшли водії вантажівок. Вони спілкувалися місцевою говіркою, рясно перемішаною з угорськими, словацькими та німецькими словами, а коли й цілими фразами.

— Мо’ дітвачці у віходок тра’?

— Перепрошую? — напружилася Уляна.

— Ну, у віходок, подзюрити.

— У туалет?

— Та йо.

Настуня не хотіла до туалету, водії ж команду вантажитися поки теж не давали.

— Заждіт крихту. Ту файта з Києва ще мусит бути.

Уляна зосередилася. «Файта з Києва»… До них перед підйомом має приєднатися компанія, з якою разом винайняли всюдихід. Значить файта — це компанія. Що ж, якщо мати час і натхнення, з місцевою говіркою цілком можна розібратися.

Згори тим часом з’їхала вантажівка і почала випускати пасажирів. Уляна помітила, що її колеса обмотані ланцюгами.

— Любий! А навіщо вони на колеса ланцюги понамотували?

Степан посміхнувся.

— Щоб по снігу їхати. Без них не вигребешся.

— А туди що, по снігу треба їхати?

Степан твердою рукою обійняв її за плечі:

— Шишарик — серйозна машина. Не якийсь там паркетник. У нас в пустелі вони в піску греблися так, що любо-дорого. А тут йому ще й ланцюги потрібні. Мені починає подобатися.

— Шишарик — це назва машини? — поцікавилася Уляна.

— ГАЗ, — пояснив Степан. — ГАЗ шістдесят шість. Повний привід, автоматичне блокування обох диференціалів. Бензину жере, як гелікоптер.

Тим часом із села на стоянку вибрався мікроавтобус і зупинився попід білбордом з новорічними вітаннями від президента. Водій опустив вікно, щоб оголосити колегам, що на заправці «файної бензини заллєв», а з пасажирських дверей тим часом вивалився опецькуватий підтоптаний дядько у куртці з сумкою через голову і, витягши з кишені великого носовика, висякався так гучно, що, здається, чутно було на всю Ясіню. За ним вийшла пергідрольна пенсіонерка у товстих окулярах. Ну а далі з’явилася цілком гірськолижного вигляду молода пара із хлопчиком років восьми.

— Настуні компанія буде, — зауважила Уляна задоволено.

— Зачекай. Може, вони не в наш готель.

— У наш. Я