Читати книгу - "Повiя, Панас мирний"

гілки свої аж на саму воду поклала. Там і холодок, там і затишок; чи й роздітися там — ніхто не побаче, а налучиться хто — сховатися є де… Христя не йде, а біжить. Добігає і дивується. Саму найвищу гілку з верби мов що руками посередині зломило, спустивши зламаний край аж додолу; по боках невеличкі гіллячки поспліталися-позасновувалися, мов хто назнарошне їх посплітував. Курінь, як є курінь! Або житво чиє; і долівка притрушена свіжим листом, заслана явором. Тут, певно, хтось живе, хтось захист має. Христі що до того за діло? Вона подивилася кругом — нікого немає. «Це, видно, дівчата задля купання такий захист зробили, — думає. — Он і стежка від самої води аж до захисту явором вимощена, щоб не покаляти ніг, викупавшись. Мерщій же роздягатися, поки немає нікого! мерщій у воду, поки хто не навернувся!» Миттю Христя скинула з себе одежу, розпустила довгі коси і, як та русалочка, вискочила на бережечок. Сонце обдає її своїм світом, грає непримітними іскорками; бігає по її тілу невеличкими зайчиками; а до ніг легенька хвиля добігає, лоскоче своїм холодочком її у пальці. Зісподу холодочком віє, а згори теплом гріє, пестить Христю, любим почуванням вітає. Мов мала дитина, забавилася Христя на бережечку: то торкнеться ногою води і, струснувшись, одскоче геть, проти сонечка гріється; а то присяде, руками плеще тихую хвилю, бризкає на себе і мерщій ховається в захист. Їй чогось страшно стає кинутись зразу у воду, опуститися у її холодні прозорі хвилі. «Та вже ж одважуся!» — рішає Христя, здіймаючи руки угору і подаючись усім тілом на воду… Гнеться-хилиться… от-от впаде, от-от так і плесне!.. Це зразу — як скрикне! І, як божевільна, полинула назад. Страшенний чорний павучище, мов копиця, сидів на вербі і дивився на неї своїми блискучими витрішкуватими баньками; однією мохнатою лапою, мов кліщею, учепився він у її руку, а другою заміряється вхопити… О господи! що за страховище! Христя, мов опечена, кинулася геть… Листя з верби посипалося додолу, чорне павучище стрибнуло на неї, розправляє свої лапи і, наче батогами, огортає її… Несамовита печія, жалюча ураза пройняла її аж до серця. Христя кинулась разом з павуком у воду, пурнула з головою у синю хвилю, виринає… І — о, диво! Замість павука, Проценка баче перед собою. Білі його руки учепилися за її шию, ясними очима заглядає у її очі, випинає свої уста цілувати…

Та на тому й прокинулася. Біля неї стояв Проценко, стиха усміхався.

— І не сором дівці отакій соні бути? — каже він, злегка за щоку ущипнувши. Вона спросоння на його похилилася.

— Утомилася! спатоньки хочеш? — питає він. — Ти б же лягла, а не приткнулася до одвірка та й куняєш, — шепче він, притискуючи її до себе.

Вона прийшла до помки тільки тоді, як опинилася на його грудях, у його обіймах; він стиха цілував її повну гарячу щоку. Як муха, крутнулася Христя і одскочила аж насеред кухні. Він тільки засвітив очима, лукаво посварився на неї пальцем і скрився у свою хату.

«Що се за сон? що за прояви такі? — думала Христя, укладаючись на печі спати, як уже оддала вечерю панам. — І до чого то таке приверзеться? Чого зроду-віку не буває, те присниться!.. Та страшне яке! та гидке придалося… І дивно, як то все зразу перекрутиться, іншим стає. Був павук, а став — він. Укупоньці вони купалися… Він так приязно заглядає у її очі, охоплює і шию руками, горнеться своєю щокою до її обличчя».

Сон її пропав. Любі та втішні почування ворушаться у її серці, їй душно стає… Це того, що на печі. «Чи не перелізти на піл?» — подумала вона і зразу швиргонула подушку з печі. Серед незамутної тиші подушка глухо гепнулася. «Що це я роблю, дурна? — трохи не скрикнула Христя. — Ще почує хто, подумає бог зна що». Тихо-тихо вона почала спускатися з печі, дослухаючись, чи не ворушиться що де. Ні, не чутно… Тихо та темно, наче в домовині. А то що за п'ятенце червоніє серед темноти? То блисне, то зникне… Вона налучилась пальцем і стукнулась у паничеві двері… Що воно? де воно взялося?.. Розгорнувши руку, долонею тримає по дверях… Не чутно нічого, навіть пляма зникла… А то що зашаруділо?.. Тихо щось крадеться, наближається… Двері розчинилися, і на порозі показався Проценко.

— Се ти, Христино? — тихенько питає він.

Христя так і прикипіла на одному місці… «Що се я, дурна, наробила. То світився сучок у дверях, то пробивалося світло з його хати», — б'є у Христину голову.

Проценко кинувся до неї, ухопив за руку, потяг у свою хату… Двері зачинилися. У кухні стало, як у домовині, темно; тільки сучок світився, та й то недовго: швидко й він згас. Німа та чорна темнота настала усюди, а серед неї глухо, мов з-під землі, чулося тихе шептання, жаркі поцілунки…

Другого дня, уночі, Христя, сидячи на полу, неутішно плакала. Темна темнота буяла кругом неї і огортала її голову ще темнішими думками, їй пригадувався учорашній сон і ще гіршим страховищем ставав перед її очима. Серце її наче хто у жмені здавив, душа несказанно боліла, гіркі сльози заливали очі… Так он к чому те павучище-страховище! Бач, чого той сон навіщував!

Вона не чула, коли з паничевої хати розчинилися двері, вона почула тільки, як його холодні руки черкнулися її теплої шиї.

— Серце, Христино! — замовив він любо та тихо. — Ти плачеш, голубонько? Не плач. Що ж робити, коли так лучилося?.. Знаєш: щастя — що трясця, кого схоче, того й нападе… Я тебе люблю, ти мене любиш… Хіба ж ми не щасливі з тобою? Та такого щастя тільки раз на віку й запобіжиш! Не плач… Ми щось пригадаємо з тобою утішне та добре… От тобі моя рука, я тебе так не покину. Я люблю тебе, моя голубко!

Мов та квіточка під дощем клоне-схиляє свою голівку, схилилася Христя на його груди й обвилася руками кругом шиї.

— Грицю! моє кохання миле! — зашептала вона. — Один ти мені на світі — і батько, і мати… Я йму віри тобі: я знаю, що ти не покинеш сироти одинокої в світі, не запакостиш мого молодого віку!

І вона покрила його обличчя жаркими поцілунками.

— Угамуйся, моє серце, угамуйся, — почав він. — Знаєш що? Діждемо літа, я поїду у губернію,