Читати книгу - "Повiя, Панас мирний"

похлопочу собі переводу, візьму і тебе з собою. Там-то ми заживемо тихо та любо! Я навчу тебе грамоти — читати, писати. Це зовсім не так трудно, як думають. І от я приходжу з служби, ти радо стріваєш. Сядемо, пообідаємо; я ляжу спочити, а ти сядеш біля мене почитати яку книжку або газету. Разом довідаємося, що діється в світі, посудимо й спочинемо. А увечері за чаєм — знову за книжку. Ти ще не знаєш, що то за втіха ті книжки! Там — цілий мир, вищий, кращий від сього, у якому ми барахтаємося, мов свині в барлозі!

— А чому ж тут не можна зробити сього? Чого треба за ним їздити аж у губернію? — спитала вона його.

— Тут? Між сими собаками, а не людьми! Хіба між ними можна як слід жити? Вони почнуть сміятися, гордувати нами, а се — тільки буде полохати наше щастя. Ні, тут, Христе, не можна так прожити, як самому хочеться.

— А чого ж там можна? Хіба там інші люди?

— Інші. Там більше є розумних, книжних людей, що й самі так живуть, як хочуть, і другим дають жити.

— Та й добрі ж ті, видно, люди! От, якби справді нам до їх… — шепче вона, горнучись до його.

— Доберемось! Ще наша доля не вмирала. Потерпіти тільки трохи треба.

«Терпіти? — думає Христя. — Та не тільки зиму та весну, а рік, цілий вік буду терпіти, аби біля тебе, аби, мій голубе, з тобою!»

X

Настало різдво, пішли гулянки. Пани тільки перший день просиділи дома; а з другого як зарядили — день у день, ніч у ніч у гостях. Тягнуть і Проценка з собою.

Христя нудьгує: буденні дні були їй щасливіші над свято!

— Ти сама не сумуєш, Христино? — спитався він на п'ятий.

Христя важко зітхнула.

— Мені аби вам було весело, — сумно одказала.

Йому жаль її стало. Пистина Іванівна гукнула до його з кухні і в той вечір:

— А нуте, збирайтеся! Ходімо.

— Ні, я не піду. Щось мені недужиться сьогодні. Буду дома сидіти, — одказав він, відхиливши двері.

Пистина Іванівна прикро подивилася на його, потім перевела погляд на Христю. Христі здалося, що вона наче на обличчя перемінилася — зблідла. Оже нічого не сказала, забрала дітей і пішла. Щастя Христі: тепер вони зосталися удвох на всі хати!

— Будемо пити чай укупі. Хоч раз побачу, як ми будемо жити колись, — сказав він.

У трьох водах мила Христя свої руки і все ще сердилася, що вони у неї не такі білі та чисті, як їй хотілося. Чай посідали пити у столовій, де завжди пани п'ють; він по один бік столу, вона напроти його.

Боже! яка вона щаслива! Уперше зроду вона чує рівною себе з ним, близькою до його. Як навісна, вона кидається то до чайника, чи не поспів ще чай, то стакани перемиває, бо на денці щось чорніє таке. Серце в неї так б'ється, руки тремтять; а він дивиться на неї та сміється: і те, мов, не так, і друге.

— Та це ж уперше… Це ж уперше ще! — соромлячись, одказує вона. — Привикну — буду, як і справжня господиня.

— Побачимо, побачимо!

Тільки що Христя налила два стакани чаю, як почула, що кухонними дверима щось стукнуло. Вона так і обмерла.

— Прийшов хтось… Невже пани? — Її переляканий погляд несамовито бігав по хаті, по дверях.

— А хоч і вони? Чого ж ти лякаєшся? — заспокоює він. — Скажеш: чай наливала.

Вона схопилася і мерщій помчалася у кухню. Чиясь чорна постать бовваніла серед хати.

— Хто то?

— Я, — обізвався товстий голос. — Григорій Петрович дома?

Вона пізнала Довбню.

— Дома… нема! — перевівши дух, скрикнула вона.

— Як нема? А то ж хто сидить? — питає Довбня, указуючи на Проценка, що сидів спиною до кухонних дверей.

— Вони чай п'ють.

— Ну то що? І я чаю не пив; разом нап'ємося.

— То Лука Федорович? — повертаючись, спитав Проценко. — А-а, слихом слихати, в вічі видати! Що це вас так давно нігде не видно? Жалуйте ж сюди…

— Хіба ви перебралися у другу хату?

— Ні. Тут завжди хазяїни чай п'ють. Сьогодні вони усі пішли в гості, а я зостався дома; то, щоб не ламати їх порядків, перейшов сюди чаю напитись… Жалуйте, жалуйте, — запрохував він, дивлячись на Довбню, що чогось у кухні м'явся.

— Хай одежа тут полежить. Ніхто її не вкраде? — повернувся той до Христі, кладучи пальто на піл.

— Хто б же її тут зайняв? Слава богу, ще злодіїв не було, — образливо відказала Христя.

— Та хто його знає? Може, москаль який зайде. Тепер їх до стогаспида у город увійшло.

— Чого ж вони сюди зайдуть? — дивується Христя.

— А може, до тебе!

На Христю наче хто кип'ятку линув!

— Я не така, як Марина, щоб до мене москалі ходили! — гнівно одказала вона; та Довбня вже пішов у гостинну і не чув її одказу.

Сумна та невесела сіла вона на лаві край столу і підперлася рукою під щоку. Невеличка стежечка світу пробивалася з горниць крізь двері і довгою смужкою слалася на чорній долівці. Христя дивилася на ту стежечку, а нудьга та досада, як обценьками, давили її серце… Там, за дверима, на столі зостався її недопитий чай; той чай, що вона уперше зроду намірялася випити разом з ним, перекидаючись любою розмовою. «От і напилася! от і побалакала! І принесе його лиха та нещаслива година! І чого? Бісова п'яниця! обридло по шинках тинятись, та давай ще по людях!» — лаялась Христя про себе, а сльози, наче хто їх видавлював, так і засновували очі, так і застилали світ… от-от бризнуть!.. Коли се…

— Христе! — донісся до неї голос Проценків.

Дві сльози, наче дві квасолини, викотилися з її очей, залоскотали, пробігаючи на личку, і грузько упали додолу.

— Христе! — гукнув удруге Проценко.

— Чого?.. — Христя мерщій утерлася.

— Чого ти там сидиш? Іди хоч чаю нам налий.

Христя, похнюпившись, увійшла у хату, мовчки підійшла до столу, налила чаю і повернула назад.

— Куди ж ти? Хіба чаю не хоч? — спитався Проценко.

— Та вона чогось