Читати книгу - "Ігри долі, Анна Квітка"

Емір узяв Евсун за руку, і вони разом вийшли в сад.

Навколо були лише найближчі люди. Повітря було наповнене ароматом квітів, а ліхтарики, розвішані серед дерев, створювали тепле світло. Усмішка не сходила з облич Еміра та Евсун. Це був їхній день. Їхнє свято. І ніхто не міг його зіпсувати.

Вони сіли за стіл, за яким сидів реєстратор шлюбу.

— Чи згодні ви, Евсун Карабашоглу, взяти за чоловіка Еміра Шенгіза Демірхана? — запитав він.

Евсун щиро усміхнулася, подивилася на Еміра й твердо відповіла:

— Так, згодна.

Реєстратор повернувся до Еміра:

— Чи згодні ви, Еміре Шенгіз Демірхан, взяти за дружину Евсун Карабашоглу?

Емір, не відводячи погляду від Евсун, вимовив:

— Так.

— Тоді оголошую вас чоловіком і дружиною!

Навколо пролунали оплески.

Емір підхопив Евсун на руки, розкрутив її в повітрі, а потім, ніжно тримаючи її обличчя в долонях, поцілував.

— Я кохаю тебе, Еміре… — прошепотіла вона.

— І я тебе… Евсун Демірхан, — з усмішкою відповів він.

Евсун розсміялася, вперше почувши своє нове прізвище.

Настав вечір. Весілля добігало кінця, але попереду була їхня перша ніч як чоловіка та дружини…

⸻

Шлюбна ніч

Кімната була наповнена мерехтінням свічок. Тонкий шовк її сукні ковзнув по плечах, коли Емір провів пальцями по її шкірі. Його губи знайшли її, м’які й гарячі.

— Ти моя… — прошепотів він, дивлячись їй у вічі.

— Назавжди… — відповіла вона, відчуваючи, як серце шалено калатає в грудях.

Їхні руки спліталися, губи знаходили одне одного знову й знову, поки ніч не забрала їх у свій ніжний полон…

⸻

Настав ранок.

Евсун прокинулася в теплих обіймах Еміра. Вона повернулася до нього й усміхнулася.

— Доброго ранку, коханий.

Емір погладив її щоку й лукаво промовив:

— Доброго ранку, Евсун Демірхан… А ти знаєш, тобі пасує це прізвище.

— Так, пасує, — тихо сказала вона, ще більше щаслива від цих слів.

Раптом у кімнату вбіг Омер і стрибнув між ними.

— Мамо! Тато!

Емір розсміявся, обійнявши сина, а Евсун поцілувала його в маківку.

Вони були разом. Вони були родиною.

І це було прекрасно.

⸻

Минув тиждень.

Евсун прийшла до Айше.

Мати лежала на ліжку, її дихання було ледь чутним.

— Мамо? — Евсун нахилилася над нею. — Мамочко, що з тобою?

Жінка не відповідала.

— Мамо?! — серце Евсун стиснулося від страху. Вона схопила Айше за руку, її пальці були холодними.

Раптом очі матері повільно розплющилися.

— Доню… Евсун… — голос її був слабким.

— Мамо, я викличу лікаря! Все буде добре! Ти ж одужаєш!

Айше злегка всміхнулася й погладила доньку по щоці.

— Ні… не треба… Я бачила, що ти щаслива… І тепер прийшов мій час…

— Ні! Мамо, не говори так! Ти не можеш піти! — Евсун схлипнула, стискаючи її руку.

Айше подивилася на неї з ніжністю.

— Доню… знай… я дуже сильно тебе люблю…

— І я тебе люблю, мамо… — сльози заливали її обличчя.

Айше тихо видихнула й заплющила очі.

Її рука безсило випала з рук Евсун.

— Мамо?..

Тиша.

— Мамо!!!

Евсун закричала.

Вона трусила матір, але та більше не відповідала.

Її більше не було…

Крики Евсун відчаєм розривали повітря.

— Ні! Мамо! Не залишай мене! Мамо, прошу!!!

Її голос лунав у пустому домі, а серце розривалося від болю.

Вона втратила найдорожчу їй людину…