Читати книгу - "Шантарам"

— Брати! Брати! Не бийте його! Не вбивайте людини! — кричав я на хінді.

Натовп розбушувався не на жарт. Мені вдалося декого відтягти, та їм хотілося крові й вони знову кидалися в атаку. Врешті я пробився до того негра і загородив його своїм тілом. Притулившись до авта, він відбивався від нападників. Обличчя його було залите кров’ю. На роздертій сорочці теж червоніли свіжі криваві плями. Очі були широко розплющені і побіліли від страху, він важко дихав. Але щелепа його була войовниче випнута, зуби вищирилися. Він був бійцем і приготувався битися до кінця.

Я став поряд з ним лицем до натовпу. Виставивши долоні вперед, я намагався заспокоїти людей, волав до них і умовляв.

Спочатку я думав, що натовп дослухається до моїх слів. Люди схаменуться, і руки їхні опустяться. Присоромлені моєю безстрашною промовою, вони розійдуться, збентежено опустивши очі. І навіть зараз, коли минуло багато часу, я шкодую за тим, що мій голос не дійшов до їхнього глузду, не зачепив їхніх сердець, а їхня ненависть не вщухла. Вони трохи повагалися, а потім кинулися на нас із такою несамовито люттю та шалом, що нам довелося зібрати всі сили, щоб відстояти своє життя.

Цікаво, що велика кількість бажаючих взяти участь в екзекуції виявилася нам на руку. Ми були затиснуті в кутку між автом і возом, тож людям ніде було розвернутися, не всі їхні удари досягали мети, а деякі навіть діставалися сусідам.

Потроху пристрасті й справді ущухли — людям ще кортіло побити нас, але вбивати вони більш не хотіли. Мені вже траплялося зустрічатися з цим — здається, в колективному розумі юрби прокидається якась загальна совість, і якщо знайти потрібні слова в потрібний момент, можна приборкати ненависть. Дійшовши до критичної межі, натовп хоче, щоб його зупинили, не дали йому накоїти лиха. Я вже бачив це у в’язниці, де гурт в’язнів, що збиралися зґвалтувати свого товариша, послухався чоловіка, який звернувся до їхнього сумління. Можливо, сама незвичність ситуації — біла людина, гора, благає на хінді пощадити двох негрів — стримала людей від убивства.

Авто раптом подало ознаки життя. Водієві вдалося завести двигун, і машина почала поволі задкувати, вибираючись з пастки. Ми з новою силою почали відпихати людей, відривати від себе їхні руки. Водій відчинив задні дверцята, і ми один по одному залізли до авта. Декілька десятків кулаків гамселили по корпусу автомобіля. Водій почав поволі від’їжджати від місця аварії. На нас почали кидати склянками, коробками з-під харчів, черевиками, але ми були вже вільні.

— Хасан Обіква,— сказав пасажир, простягаючи мені руку.

— Лін Форд,— відповів я, потискаючи його долоню.

Його пальці були всі в перснях, на деяких виблискували біло-блакитним світлом діаманти, а на зап’ясті виднів золотий «Ролекс».

— А це Рагім,— кивнув мій сусіда на водія.

Той озирнувся на мене з широкою усмішкою, закотив очі, дякуючи за порятунок, і повернувся до своїх обов’язків.

— Ви врятували мені життя,— сказав Хасан Обіква, похмуро всміхнувшись.— Нам обом. Цей натовп не заспокоївся б, поки не убив би нас.

— Нам пощастило,— відповів я, розглядаючи його уважніше.

Його великі й дуже широко розставлені очі створювали враження, ніби на тебе дивиться якась рептилія. Прегарні губи були такі соковиті, немов призначалися для іншої, більшої голови. Рівні передні зуби були білі, всі задні — золоті. Витончені вигини крил носа відкривали розтруб ніздрів, і здавалося, ніби він постійно принюхується до якихось приємних пахощів. У лівому вусі висіло масивне золоте кільце, що помітно вирізнялося на тлі синяво-чорної шкіри товстої шиї.

Сорочка його була роздерта, обличчя геть потовчене, але очі блищали радісним збудженням. І я, і він уже потрапляли і не в такі халепи, ми обидва зрозуміли це з першого погляду. Зустрічаючись надалі, жоден з нас навіть не згадував про цей інцидент.

— Нам просто з біса пощастило!

— Це таки правда, нехай йому дідько! — погодився він, скрушно регочучи, потім стягнув «Ролекс» із зап’ястя і підніс годинник до вуха, щоб перевірити, чи йде він.— Так, нам пощастило, але я все одно у вас у боргу, і в чималому.

— Я не відмовився б від грошей,— сказав я.

Водій через люстерко обмінявся поглядом з Хасаном.

— Але ж... цей борг не можна віддати грошима,— заперечив Хасан.

— Гроші потрібні не мені, а тому індійцеві з візком, якого ви збили, й водієві таксі. Я хочу передати їх цим людям. Обстановка на Регал-серкл ще не скоро стане нормальною, народ буде якийсь час розбурханий, а це моя ділянка, я тут працюю. Якщо ви дасте грошей для потерпілих, ми поквитаємося.

Хасан засміявся і ляснув мене по коліну. Це був гарний сміх — глузливий, але великодушний.

— Не турбуйтеся,— сказав він, широко всміхаючись.— Це не моя ділянка, але навіть тут я користуюся певним впливом. Я поклопочуся про те, щоб той неборак отримав достатньо грошей.

— А другий?

— Який другий? — не зрозумів він.

— Водій таксі.

— А, він теж.

Настало мовчання.

— Я... я люблю водіїв таксі,— пояснив я, обернувшись до нього.

— Угу,— кивнув він.

— І я... знаю, як вони живуть.

— Авжеж.

— Таксі дуже пошкоджене, і це влетить у копійку водієві та його сім’ї.

— Це зрозуміло.

— То коли ви це зробите? — запитав я.

Зроблю що?

— Коли ви заплатите цьому індійцеві з візком і водієві?

— А! — усміхнувся Хасан Обіква і знову обмінявся поглядом зі своїм шофером. Той знизав могутніми плечима і всміхнувся.— Завтра. Це буде не пізно?

— Ні,— відповів я.— Просто мені потрібно це знати, перш ніж я говоритиму з ними. Справа не в грошах. Я можу і сам сплатити їм збитки, я вже думав про це. Річ у тому, що декого з цих людей я знаю, й мені треба відновити стосунки з ними. Тому я хочу з’ясувати, дасте ви їм гроші чи ні. Якщо ні, то дам я. От і все.

Було схоже, що моє прохання викликало якісь ускладнення. Я пошкодував, що висловив його, аж він простягнув мені руку.

— Даю слово,— мовив він урочисто.

Ми знову замовкли, і за хвилю я постукав водія по плечу.

— Я вийду тут.

Авто зупинилося за декілька кварталів од нетрищ. Я хотів був вийти, але Хасан схопив мене за зап’ястя.

— Будь ласка, запам’ятаєте моє