Читати книгу - "Шантарам"

— Він міг би навчитися у нас ще багато чого, якби ви не звеліли йому повернутися додому! — відповів я, не зумівши стримати легкого докору в голосі.

— Тарик пройшов дворічний курс навчання в ісламській школі, а зараз із твоєю допомогою удосконалив свої знання в англійській мові. Йому пора вступати до коледжу.

Тон Хадербгая був м’який і терплячий. Ласкава і трохи глузлива усмішка в його очах тримала мене в його владі так само міцно, як він тримав за плечі хлопчика, що стояв перед ним з серйозним і урочистим виглядом.

— Знаєш, Ліне, у нас є пуштунська приказка. Сенс її в тому, що неможливо стати чоловіком, поки не подаруєш свою любов дитині. А хорошою людиною можна стати тільки потому, як дитина так само всім серцем полюбить тебе.

— Тарик дуже хороший хлопчик,— сказав я.— Мені його бракуватиме.

Що й казати, в нетрищах його всі полюбили. Тарик став улюбленцем Казима Алі Гусейна, і голова нашого селища часто запрошував його на щоденні прогулянки. Джітендра і Радга просто-таки розбестили його своєю любов’ю, а Джоні Сигар і Прабакер брали його з собою на крикетні матчі. Навіть Абдулла прихилився до нього. Після «ночі диких псів» він двічі на тиждень навчав його битися палицею, шарфом і голіруч — я неодноразово бачив їх за цим заняттям на вузькій піщаній смузі біля самої води, де їхні силуети мигтіли на тлі морського горизонту, немов фігури театру тіней.

Я потиснув хлопчикові руку і подивився в його серйозні чесні очі. Цієї миті переді мною, немов на екрані, пропливли сцени нашого життя. Я пригадав його першу бійку в нетрищах. Його супротивник був набагато дужчий, але Тарик самим своїм поглядом змусив його відступити. Хлопчисько засоромився і заплакав, а Тарик обійняв його і почав утішати, і це поклало початок їхній дружбі. Я пригадав, з яким ентузіазмом Тарик вивчав англійську мову і допомагав іншим дітям, які теж почали відвідувати наші уроки, пригадав, як він воював з потопом під час дощової пори, копаючи палицею дренажну канаву в кам’янистій землі. А одного разу, коли я щось писав у хаті, він зазирнув до мене, прочинивши двері. «Що тобі, Тарику ?» — запитав я роздратовано, а він відповів: «О, пробач! Ти хочеш побути сам?»

Вийшовши з дому Абделя Хадер Хана, я пішки попрямував До нетрищ. Враження в мене було таке, наче світ поменшав. Він замкнувся навколо мене, і без хлопчика я й сам зробився не таким важливим, не таким значущим. У готелі неподалік мечеті Набіла я зустрівся з німецькими туристами — молодятами, що вперше приїхали на субконтинент. Вони хотіли заощадити, обмінявши німецькі марки на чорному ринку, а потім, купивши гашиш, узяти його з собою в поїздку по країні. Це була гідна, щаслива пара, нехитра і великодушна; їх привертало духовне багатство Індії. Я поміняв їм гроші за комісійні і допоміг придбати гашиш. Вони були дуже вдячні мені і хотіли заплатити більше, ніж ми домовлялися. Я відмовився узяти зайві гроші — домовленість, як мовиться, понад усе, але прийняв їхнє запрошення покурити з ними. Я приготував чилум, який для нас, жителів Бомбея, що працюють на його вулицях, був не дуже міцним, але вони навіть до такої дози не звикли і незабаром заснули. Зачинивши по собі двері їхнього номера, я вийшов на вулицю, занурену в полуденну дрімоту.

По Мохаммед-Алі-роуд я пройшов до проспекту Махатми Ганді, а потім до Насипу. Я любив цей шлях — від Чор-базару мимо Кроуфордського ринку, вокзалу Вікторія, фонтана Флори, Форту і площі Регал-Серкл до причалу Сассуна і Центру світової торгівлі на березі бухти Бек-Бей. Біля кінотеатру «Регал» я затримався, роздивляючись афіші, аж почув, як хтось гукнув:

— Лінбаба! Гей, Ліне!

З віконця чорно-жовтого таксі мені махав Прабакер. Підійшовши, я поздоровкався з ним і з його кузеном Шанту, що сидів за кермом.

— Ми їдемо додому. Сідай, ми довеземо тебе.

— Спасибі, Прабу, але я пройду пішки.

— О’кей, Ліне, але тільки не затримуйся дуже надовго, як ти іноді робиш, якщо ти пробачиш, що я кажу це твоїй особі. Адже сьогодні особливий день, хіба ні?

Я помахав їм услід, аж коло мене завищали гальма і пролунав громовий удар. «Амбасадор» хотів обігнати якесь авто і зіткнувся з важким дерев’яним возом, а той врізався у таксі.

Аварія була серйозна. Індієць, що тягнув воза, був міцно припнутий ременями, тож від удару підлетів угору і вдарився головою в бруківку. Одна рука його вивернулася назад під таким неприродним кутом, що дивитися на неї було страшно; під коліном стирчав зламаний кінець гомілкової кістки. Я дістав ножа і, перерізавши ремені, звільнив його з пастки, в яку він потрапив. Йому було років шістдесят, на вигляд він був міцний. Пульс у нього був прискорений, але цілком повний і ритмічний — нормальний плин крові, що дозволяв сподіватися на краще. Дихальні шляхи не були зачеплені, він дихав вільно. Розтуливши його повіки, я побачив, що зіниці реагують на світло.

Разом з трьома іншими перехожими я підняв його і поклав на хіднику. Ліва рука його безпорадно висіла. Я обережно зігнув її в лікті і попросив, щоб мені дали носовичка. Зв’язавши чотири носовичка, я зробив з них перев’язь. Потім я почав оглядати зламану ногу, аж коло «Амбасадора» пролунали люті крики і лайка.

Люди витягали водія з машини. Це був справжній велетень, понад шість футів на зріст, вдвічі важчий од мене і ширший у грудях. Він уперся обома ногами в підлогу автомобіля і однією рукою в дах; другою рукою він вчепився в кермо. Не впоравшись із ним, розлючена юрба заходилася коло пасажира. Він був теж кремезний і дужий, але не такий могутній, як водій. Натовп витяг його з автомобіля і почав бити. Обоє, і водій, і пасажир, були африканцями — можливо, з Нігерії.

Я відразу пригадав, як був приголомшений півтора роки тому, вперше побачивши подібну сцену того дня, коли Прабакер повіз мене знайомитися з темним боком бомбейського життя. Я пам’ятав, яким безпорадним боягузом я себе відчував, дивлячись, як натовп несе побитого водія. Тоді я казав собі, що це чуже місто, чужа культура і чужі проблеми. Але тепер, коли минуло вісімнадцять місяців, індійська культура стала моєю. Це була моя дільниця, де я заробляв на нелегальних операціях. Декотрі люди в цьому натовпі навіть були мені знайомі. Я не міг допустити, щоб це сталося знову в моїй присутності.