Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина перша. Несуперечність."

Дивився їй просто в очі. Даґні похнюпилася.

Ріарден замовк; а коли знову заговорив, голос його лунав уже весело:

— Найгірше в людях, це коли вони розсипають не образи, а компліменти. Не перетравлюю цього, а саме ними мене сьогодні частували. Якщо їх послухати, то як же всі мене потребують: місто, країна, весь світ… На їхній погляд, справжньої слави здобувається той, хто спілкується з людьми, які його потребують. А я терпіти не можу людей, які мене потребують.

Він глянув на Даґні:

— Скажи, ти мене потребуєш?

— Несамовито потребую, — цілком щиро відповіла вона.

Ріарден зареготав.

— Ні. Я не про це. До того ж, ти кажеш це не так, як вони. — І як же я це кажу?

— Як торговець, як людина, яка платить за те, чого хоче. А вони лепечуть, наче канюки, які тицяють до тебе бляшані миски.

— Генку, я за це… плачу?

— Не вдавай незайманку. Ти чудово розумієш, про що я.

— Аякже, — відповіла Даґні; вона всміхалася.

— Хай ідуть усі до бісової матері! — він безтурботно махнув рукою і солодко потягнувся, змінивши позу і насолоджуючись можливістю розслабитися. — З мене погана публічна персона. Але хай там як, тепер це не має значення. Нам не треба перейматися, що вони бачать, а чого не бачать. Нехай просто дадуть спокій. Шлях перед нами відкрито. Який наш наступний проект, міс віце-президенте?

— Трансконтинентальна магістраль із ріарден-металу.

– І коли вона тобі потрібна?

— Завтра вранці… Через три роки, починаючи відсьогодні.

– І ти подужаєш її за три роки?

— Якщо «Лінія Джона Ґолта»… тобто, «Ріо-Норте» працюватиме так, як зараз.

— Вона працюватиме краще. Це лише початок.

— Я вже склала план монтажу. В міру надходження грошей будемо сегментно замінювати колію рейками із ріарден-металу.

— Добре. Почнемо, коли захочеш.

— Перекину старі рейки на попереднє місце, інакше вони довго не протримаються. А за три роки ти зможеш їхати по власному металу до Сан-Франциско, якщо комусь раптом заманеться влаштувати там на твою честь банкет.

— За три роки я матиму заводи з виробництва ріарден-металу в Колорадо, Мічигані та Айдахо. Це — мій план.

— Твої власні? Філії?

— Так.

— А як же закон про зрівняння можливостей?

— Невже думаєш, що він протягне ще три роки? Ми влаштували їм таку демонстрацію, що всю гниль змиє. На нашому боці вся країна. Кому зараз спаде на думку зупинити цей процес? Хто захоче слухати маячню? Зараз у Вашингтоні працює лобі людей найвищого рівня. На наступній сесії вони збираються скасувати цей білль.

— Я… сподіваюся.

— За останні тижні я страшенно втомився: треба було закладати нові печі. Та зараз, коли все вже залагоджено, коли будівництво повноцінно триває, я можу сісти і відпочити. Можу посидіти за своїм столом, порахувати гроші, побайдикувати, як останній пройдисвіт, можу постежити за надходженням замовлень на метал і сформувати їх у чергу… До речі, коли в тебе завтра перший потяг на Філадельфію?

— Мм… Не знаю.

— Не знаєш? Що ж ти за віце-президент? О сьомій ранку я маю бути на заводі. Близько шостої в тебе нічого немає?

— Перший, здається, вирушає о п’ятій тридцять.

— То ти розбудиш мене вчасно, щоб я не запізнився, чи накажеш затримати потяг?

— Я тебе розбуджу.

— Добре.

Ріарден замовк, а Даґні дивилася на нього. Коли він прийшов, то мав виснажений вигляд; зараз його обличчя розгладилося — й натяку на втому.

— Даґні, — звернувся раптом; його інтонація змінилася, стала ніби інтимніша, — чому ти не захотіла, щоб нас бачили разом?

— Не хочу перетворюватися на частину твого… офіційного життя.

Ріарден відреагував невимушено, але витримавши перед тим паузу:

— Коли ти востаннє їздила відпочивати?

— Здається, два… ні, три роки тому.

– І де ти була?

— Гайнула на Адірондак на місяць. Правда, за тиждень повернулася.

— А я п’ять років тому. Тільки їздив у Орегон, — лежачи на спині, він роздивлявся стелю. — А гайнімо разом у відпустку. Візьмемо мою автівку і поїдемо кудись на кілька тижнів, куди заманеться, просто їздитимемо путівцями, де нас ніхто не знає. Не залишимо адреси, не читатимемо газет, не братимемо телефонної слухавки — жодних офіційних контактів.

Вона підвелася. Підійшовши до Ріардена, зупинилася біля канапи і глянула на нього; за спиною в неї горіла лампа, тому обличчя видно не було — Даґні не хотіла, щоб він помітив її старанно стримувану усмішку.

— Ти ж зможеш узяти відпустку на кілька тижнів? — запитав Ріарден. — Усе працює, проблем не повинно виникнути. Бо найближчі три роки такої нагоди вже не буде.

— Добре, Генку, — вона щосили намагалася говорити спокійно.

— Ти згодна?

– І коли ти збираєшся їхати?

— У понеділок вранці.

— Добре.

Вона зробила рух, щоб відійти, та Ріарден схопив її за руку, притягнув і повалив на себе; утримуючи її в незручній позі, зануривши пальці у волосся, впився в її губи; другою рукою ковзнув від прикритих тонкою тканиною лопаток до талії, потім до ніг… Вона прошепотіла:

— От бачиш, а кажеш, що не потребуєш мене…

Вона відірвалася від нього і встала, відкинувши з чола волосся. Ріарден дивився на неї, лежачи; в його звужених очах мерехтіла іскорка особливої, глумливої зацікавленості господаря. Даґні помітила, що бретелька зсунулася з плеча, і комбінація повисла навскіс, оголивши груди, прикриті лише прозорою блузкою. Зібралася поправити, але Ріарден плеснув її по руці. Даґні всміхнулася, повагом відійшла і, обернувшись до нього, нахилилася над столом; пальцями зіперлася об край стільниці, плечі відвела назад. Саме такий контраст йому подобався — контраст штивного вбрання і напівоголеного тіла, контраст співвласниці залізниці й жінки, яка належала йому.

Зручно вмостившись на канапі і витягнувши схрещені ноги, Ріарден знову роздивлявся її поглядом власника.

— То кажеш, хочеш прокласти трансконтинентальну колію із ріарден-металу, міс віце-президент? — запитав він. — А що як я не дам тобі рейок? Тепер я можу перебирати замовниками і призначати їм будь-яку ціну. Якби це сталося рік тому, я вимагав би, щоб ти переспала зі мною.

— Шкода, що не вимагав.

— А ти погодилась би?

— Аякже.

— В інтересах бізнесу? В рамках угоди?

— Якби йшлося про тебе — так. Тобі це сподобалось би, правда ж?

— А тобі?

— Так… — прошепотіла Даґні.

Ріарден підійшов, обхопив її за плечі й пригорнувся до грудей, прикритих тонкою блузкою.

А потім мовчки уважно на неї подивився.

— Що ти зробила з тим браслетом?

Він ніколи досі не заводив про це мови, тому Даґні не відразу змогла відповісти.

— Я зберігаю його.

— Хочу, щоб ти його носила.

— Якщо люди здогадаються, тобі вестиметься гірше, ніж мені.

— Одягни його.

Даґні дістала браслет. Мовчки, не зводячи погляду з його обличчя, вона простягнула до Ріардена руку: на долоні вилискувала синьо-зеленава стьожка. Дивлячись їй в очі, він клацнув застібкою на