Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина перша. Несуперечність."

Земля сувоєм розгорталася під капотом автомобіля. Шосе, що звивалося серед пагорбів Вісконсину, було єдиним свідченням людської праці, хистким містком, перекинутим через океан чагарників, дерев та буйного зілля. Цей океан гойдався рівними хвилями жовтогарячої піни; вздовж схилів здіймалися ріденькі червоні струмені, в долинах під блідо-блакитним небом розкошували поодинокі зелені острівці. Машина, наче намальована на яскравій поштівці, скидалася на ювелірний виріб, сонце вигравало на хромованій сталі, а в чорній емалі відбивалося небо.

Випроставши ноги, Даґні затишно примостилася в куточку біля вікна; їй подобалося широке зручне сидіння і лагідний дотик сонця до плечей; подобалася розкішна місцевість.

— А мені хотілось би зараз побачити рекламний щит, — заявив Ріарден.

Даґні зареготала: він прочитав її думки.

— Що і кому тут продавати? Ми вже годину не бачили жодного будинку, жодної машини.

— Саме це мені й не подобається, — він ледь нахилився над кермом із невдоволеним виразом. — Поглянь на дорогу.

Довгу смугу, здавалося, було всипано борошном — це були кістки, розкидані пустелею, немов сонце і сніг зжерли всі сліди шин, бензину, сажі, все, що нагадувало б про цивілізацію. З кутастих тріщин у бетоні проросла трава. Дорогою не користувалися і не ремонтували багато років, але шпарин було не так уже й багато.

— Хороша дорога, — зауважив Ріарден. — Побудована надовго і вочевидь розрахована на інтенсивний рух.

— Так…

— Мені це не подобається.

— Мені теж, — Даґні хмикнула. — Але пригадай, як часто люди скаржаться, що рекламні щити псують пейзаж. Тут ці скиглії мали б змогу насолодитися незайманим пейзажем.

І додала:

— Ненавиджу їх.

Даґні не хотілося тривоги, що в’юнкою гадиною вповзала в радість дня. За останні три тижні вона часто відчувала невиразну тривогу, споглядаючи пейзажі, що пропливали перед кутастим капотом автомобіля. Вона всміхнулася: саме капот був нерухомою точкою відліку, поки земля проносилася повз них; він залишався центром, фокусом, мірилом безпеки в світі, що розчинявся, розпливався за вікном… Капот попереду і Ріарденові руки на кермі… Вона знову всміхнулася: їм випало бачити навколишній світ у звуженому форматі, і їй це подобалося.

Після першого тижня мандрів, поки вони їхали навмання невідомими перехрестями, він сказав їй:

— Даґні, а відпочинок конче мусить бути безцільний?

Вона сміхотливо відповіла:

— Ні. І на яку ж фабрику ти хочеш навідатися?

Ріарден усміхнувся — до своєї провини, якої не хотів визнавати, до пояснень, що до них не зобов’язаний був удаватися, — і відповів:

— Хочу поглянути на закинуту рудню біля затоки Сагіно. Кажуть, вона виснажена.

І вони вирушили через весь Мічиган до копальні. А потім ходили ярусами, що оточували вирву. Рештки крана рукою кістяка нависали в них над головами, і чиєсь іржаве пуделко від сніданку трапилось їй під ногу. Щось її тривожно вкололо, щось гостріше за печаль, але Ріарден бадьоро хмикнув:

— Виснажена. Та де там! Я покажу їм, скільки ще тонн руди і доларів можна буде витягти з цього місця!

Коли вони поверталися до машини, він сказав:

— Якби зараз знайти путню людину, то я б уже завтра купив цю рудню і приставив би її до праці.

Наступного дня, прямуючи на захід, а потім на схід, до рівнин Іллінойсу, він раптом сказав після тривалої мовчанки:

— Ні, доведеться таки почекати, поки скасують білль. Людина, здатна примусити запрацювати цю копальню, не потребуватиме моїх настанов. А той, кому потрібен буду я, не вартує ні цента.

Як і завжди, вони могли теревенити про свою роботу, не боячись нерозуміння. Але ніколи не говорили одне про одного. Ріарден поводився так, ніби їхня пристрасна близькість була доконаним, безіменним фізичним фактом, що аж ніяк не ґрунтувався на спілкуванні двох інтелектів. Щоночі Даґні здавалося, ніби її обіймає незнайомець, який дозволяє бачити їй кожне жагливе здригання свого тіла, але ніколи не дає помітити трепету душі. Вона лежала перед ним гола, але на руці завжди залишався браслет із ріарден-металу.

Даґні бачила, як нестерпно йому ставити підпис під іменами «містер і місіс Сміт» у неохайних придорожніх готельчиках. Іноді ввечері, коли Ріарден шкрябав фальшивий підпис під вигаданими іменами, вона помічала невдоволеність у кутиках його губ. Їй начхати було на багатозначне лицемірство готельних клерків, що ніби передбачало співучасть у ганебному гріху — пошуку стидкої втіхи. Проте вона бачила, що і йому все це байдуже, коли вони залишалися на самоті, коли він на мить притискав її до себе і вона дивилася у життєрадісні чисті очі.

Вони їхали повз маленькі міста, по забутих сільських дорогах; вони давно вже не бачили таких місцин. Міста вносили в душу Даґні сум’яття. Не один день минув, аж поки вона нарешті зрозуміла, чого їй бракує насамперед: вигляду свіжої фарби. Будинки були схожі на чоловіків у пожмаканих костюмах, які втратили бажання рівно тримати спину, карнизи скидалися на похилі плечі, перекособочені сходи ґанків нагадували пошарпані зарукавки; розтрощені, забиті дошками вікна були, мов латки. Перехожі сприймали нову автівку не як рідкісне видовище, а так, ніби цей блискучий апарат виник із якогось фантастичного світу. На вулицях машин траплялося небагато, переважно — вози. Даґні вже встигла забути, які вони — підводи з кіньми, і геть про це не шкодувала.

А на залізничному переїзді вона навіть не усміхнулася, коли Ріарден глузливо кивнув у бік місцевого потяга, що виповз із-за пагорба. Попереду, чахкаючи чорним димом із високої труби, теліжився древній паротяг.

— Господи, Генку, це зовсім не смішно!

— Я знаю, — відповів він.

Приблизно за годину, від’їхавши кілометрів на сто з гаком, вона сказала:

— Генку, чи ти колись бачив, щоб «Комету Таґґарта» тягнуло через континент таке вугільне одоробло?

— Чого це ти? Не засмучуйся так.

— Вибач… Просто я подумала, що ні з моєї колії, ні з усіх твоїх нових печей не буде жодної користі, якщо ми не знайдемо людини, здатної виробляти нові дизельні тепловози. До того ж, якщо ми не знайдемо її якнайшвидше…

— На тебе працює Тед Нільсен із Колорадо.

— Так. Якщо йому вдасться відкрити новий завод. У «Лінію Джона Ґолта» він вклав більше, ніж досить.

— Хіба це для нього не вигідно?

— Вигідно. Але це його пригальмувало. Тепер він готовий іти далі, але не може знайти верстатів та інструментів. Зараз їх просто ніде дістати, не купиш ні за які гроші. Всі годують його обіцянками. Він усю країну промацує, викопує різний зужитий мотлох із зачинених заводів. І якщо він не запустить виробництво найближчим часом…

— Запустить. Хто його тепер зможе зупинити?

— Генку, — тепер уже в її голосі вчувалася певна провина, — а чи могли б ми з’їздити в одне місце? Дуже хочу його побачити.

— Звісно. Як забажаєш.