Читати книгу - "Астальдо"

— Присягаю садами Яванни! — прошипів Алмареа, — це один з отих воїнів, що не повернулися з вивідок… Я пізнав цього Нолдо — його звати Ферен, і він був в прибічній дружині вашого батька, cano…

— Лучники, — вимовив Фіндекано, — по змозі — щадити бранця… Стріляй!

Свиснули стріли… Степом розлігся вереск, такий гидкий, що юнаком аж пересмикнуло.

— Вибивати старших! — крикнув він, — по тим, хто в чоботях — стріляй!

Двоє обтяжених чобітьми орків були тут таки втикані стрілами, немов їжаки голками. Один з них якраз вів бранця на мотузі і повалився в траву разом з ним.

— Стріляйте! Щоб жоден не втік! Стріляйте, Нолдор!

— Здається, всі, - озвався з-за каменя Таурохтар, — cano дозволить спуститись, глянути, що там з тим Ельда?

- Іди, Таурохтаре, — мовив Фіндекано, — ми прикриваємо… Візьми з собою Алмареа.

Двоє Нолдор легко, мов тіні, зіслизнули по пласких брилах чудернацької скелі, і рушили до побойовиська. В руці Алмареа блиснув меч, а Таурохтар наготував списа. Решта Ельдар чипіла нагорі з луками напоготові.

Таурохтар нахилився, пововтузився, тоді випростався. Ферена він тримав на руках, і рушив з цією ношею до скель. Алмареа прикривав йому спину, поволі відступаючи обличчям до рівнини.

— Гаразд, — сказав Фіндекано, коли обидва його воїни знову опинилися нагорі, - будемо сподіватися, що тут лише одна зграя… Що з цим Нолдо?

— Непритомний, — озвався Таурохтар, — Лаурендіе, мила, йди сюди…

— Я вже тут, — озвалася цілителька, — о, пошкодження не дуже тяжкі… Хлопчина бився відчайдушно, все так, але, певне, знепритомнів від удару по шолому… А решта — то вже сліди від орочих нагаїв…

Ферен лежав на камінні, згорнувшись у клубок… Так, напевне, він намагався захиститись від ударів нагаями. З одежі на ньому зосталися подерті штани і закривавлене лахміття спідньої сорочки. Коли Фіндекано обережно повернув його лицем до сяйва Ітилю, то дійсно побачив, що чорне волосся полоненика спереду злиплося від крові тяжким ковтуном. Окрім цього пасма, решту кіс було грубо обтято, швидше за все — лезом ножа.

— Для чого вони обрізають бранцям волосся? — пробурмотів Алмареа, — чи є в розумі цих істот хоч якісь зачатки послідовности…

— Я скажу — для чого, — мовив Таурохтар, — щоб полоненому було соромно і гидко. Щоб він відчув себе упослідженим… Хоча, коли погибель дивиться в очі, здається, не до волосся, але це впливає… Я бачив… Недарма і примовка є — гидкий, мов обстрижений Ельда…

— О, ми не будемо жорстокими, — мовив Фіндекано, згадавши, який вигляд мав Руссандол без своєї рудої гриви, — цей воїн і так перестраждав багато… Нема чого обговорювати подібні речі. Пані Лаурендіе, він буде в стані перенести дорогу? Занурювати його в цілющий сон ми зараз не можемо — нема часу.

— Думаю, що витриває, - озвалася цілителька, — адже він йшов сам, а нині їхатиме верхи… О, він розплющив очі… Заспокойся, дитя моє, ти серед своїх…

— Алмареа, — прошепотів визволений бранець, — та невже ж… Це таки ти… І воєвода Фіндекано…

— Пізнав, — втішився Алмареа, — ти пізнав мене, Ферене… Ти зможеш сісти на коня, родичу? Ми маємо забратися звідси з першим променем Анари.

— Я зможу, — вимовив Ферен, — я вдячний… Я втратив своїх воїнів місяць тому… І весь цей місяць перебував в жахливому сні…

— Чому ця зграя йшла на південь? — спитав Фіндекано, — Куди вони вели тебе?

— Я… Я не знаю… Їх було більше, тоді вони поділились на два загони… Я не знаю… Швидше за все — я… Мене…

— Досить, cano, — мовив Алмареа прохально, — згадайте, де ми знайшли вашого Анта… Тут той самий випадок, хіба ви не бачите?

— Хіба тебе не відвели до Ангбанду, Ферене? — раптом спитав Таурохтар.

— До Ангбанду? Я так… Так боявся цього… Але ні…

— Засни, — лагідно мовив Фіндекано, — не бійся… Все закінчилось…

Ферен спробував усміхнутися і заплющив очі.

Опівночі на варту стали Алмареа з Мірімоном. Однак, Таурохтар теж не спав. Він крутився на камінні, тоді торкнув Фіндекано за плече:

— Мій князю, є розмова…

— Так, — мовив Фіндекано, отямлюючись від тієї особливої дрімоти, якою Ельдар відновлюють сили, не занурюючись в сон, — що сталося?

— Цей юнак… Ферен… Він щось недоговорює.

— О, ні, Таурохтаре, — сказав Фіндекано заспокійливо, — що він може приховувати? Ворога він зустрічав грудьми, про що свідчить зранене hrоа бідолахи… А те, що юнак трохи не при собі — так мандри з орками нікому не додають здоров’я…

— Я саме про оці ось мандри, — вимовив Таурохтар, — в часи моєї молодости, cano, всіх захоплених у сутичках Квенді доправляли до Утумно. Або до Ангбанду — дослідами над нами займалися обидва — Мелькор та Саурон. Жодна зграя орків не тягала б з собою бранця по степу — вони хоч і дурні, але накази виконують чітко…

— Стривай, — озвався Фіндекано, — а як же родина Дороніонів? Тварі таки тягали їх з собою з… з цілком визначеною метою…

— Тих Нандор орки захопили, коли йшли виконувати певне завдання, — мовив Таурохтар, — вони полювали на чітко визначену особу, а більше одного наказу їхні мізки не вміщають. Тим більше, що і Мелькор, і Саурон завжди більше цікавились полоненими воїнами, аніж просто собі Квенді. Я певен, що з новою появою Мелькора в Ендоре, старі накази знову увійшли в силу. І не забувайте, що валінорські Нолдор — присяжні вороги і Морока і Хазяїна Вовкулаків. Їх-то і будуть хапати найпершими. А цей Ферен говорить, що він в Ангбанді не бував… І досі його не зжерли, хіба що він зостався останнім з кількох полонеників…

— Він про це не оповів, — сказав Фіндекано, — але це не означає, що так не було… Він просто не може згадувати про весь цей жах.

— Дивіться, мій князю, — сказав Таурохтар стиха, — Мелькор, якого ви звете Морінготто, є витівником… Думаєте, звідки пішли оті чутки, що орки — то порчені Квенді? Деяких Квенді він і справді звів з розуму. Здолати наш дух йому не під силу, а от з тілом вони з Сауроном часом виробляли жахливі речі. Я знав городище, де варта стріляла в особу, яка назвалася втікачем з Утумно… Зробили вони це опісля того, як одне з поселень впустило колишнього бранця, а він виявився «прищепленим»

— Що це значить, Таурохтаре? — спитав Фіндекано заскочено.

— Спитайте у Лаурендіе, вона оповість краще за мене. І не зводьте очей з цього Ферена.

Першого променю Анару вони не побачили — з півночі швидко наповзала темна хмара кольору олива. Вона затулила побляклі ранкові зірки і потягнулася