Читати книгу - "Астальдо"

— Але де! — відповів Алмареа дзвінко, — ми ледве не вибили брами тоді, при першому сході Анари, а хазяїн Ангбанду навіть не висунувся за ворота…

— Він мав би, — підкусив Мірімон, — винести тобі, Алмареа, келишок вина. Ти ж бо так хвацько сурмив, що напевне захотів би промочити горло.

— О, вина Ангбанду… Уявляю, що там за пивниці…

— Ти краще уяви, чим вони заїдають випивку…

— Не дочекаються, Мірімоне, спершу їм доведеться проковтнути мої стріли, тоді скуштувати мого меча, і вдавитися сурмою наостанок…

— Вони поглухнуть від твоєї музики раніше, ніж ти почнеш стріляти, сурмач…

Еріен, котра трималася поруч з Фіндекано, спитала його здивовано:

— Вони завжди такі, мій князю?

— Насмішники? Завжди…

— Не розумію, як можна сміятися над… над…

— Над погибеллю? Можна і треба… Тоді погибель не насмілиться наблизитись до нас.

Вузька покручена дорога поміж скелями вивела їх до твердині, котра причаїлася над ущелиною Ейтель-Сіріону. Алмареа добув свою сурму і засурмив так дзвінко, що Еріен, сміючись, заткнула вуха.

З рипом відчинилася важка брама. Кінний загін в’їхав на широкий двір, мощений сірими камінними плитами, до тесання яких свого часу приклав руку Фіндекано. Плити гуділи під копитами, наче вітаючи майстра. Молодий Ельда відчував їхні голоси так, як відчував голоси землі, неба, трав, дерев…

Князь Нолофінве прийняв сина на оборонній вежі. Він пильно вдивлявся в пасмо гір на півночі, і навіть не одразу обернувся на шелест його кроків.

— Князь Дор-Ломіну прибув, Великий Князю, — неголосно сказав юнак, — зі мною воїни Ломіону і Мітріму.

— Гаразд, — мовив Нолофінве, м’яким рухом притягуючи до себе сина, — Туракано вийшов з Неврасту вчора, я говорив з ним по палантиру. Добра річ — ці винаходи мого брата, о, якби тільки він…

«Якби він був з нами, — продовжив подумки Фіндекано, — або — якби не був таким, яким був… Ти все таки сумуєш за ним, татку, не за Феанаро сумуєш — за братом Куруфінве…»

— На півночі коїться щось незвичне, — продовжив Нолофінве, — горами трусить вже другий тиждень. В Дортоніоні відчувають те саме. Твій друг на сході об’їжджає порубіжжя, принаймні так мені доповів начільник оборони його твердині. Нельяфінве щось чує, хоча в його пагорбах не так відчутне тремтіння землі. Принаймні, його не застануть зненацька.

— А що говорять вивідачі?

— Опісля зникнення одного з загонів я остерігався посилати воїнів в Ард-Гален. Але решта говорить, що в степу порожньо, за винятком невеличких орочих зграй, котрі остерігаються підходити на відстань польоту стріли.

— Я хотів би сам обдивитися місцевість…

Нолофінве роздумував кілька хвилин, тоді кивнув.

— Тільки не задалеко… Ти сподіваєшся на властивості свого розуму, але ж сам ти не підеш, а отже…

— Я візьму з собою кількох лучників. В разі чого — нас винесуть валінорські коні Я не чув, щоб у орків було щось схоже на кінноту.

В очах крижаного князя щось здригнулося:

— Стережися, мій маленький cano…

Фіндекано, несподівано для самого себе, ткнувся обличчям в батькове плече. Ніжностей в родині Нолофінве не було заведено, але Великий Князь обійняв сина у відповідь і невміло торкнувся вустами його скроні.

В степ Фіндекано вирушив наступного дня.

Еріен зосталася в фортеці під наглядом та охороною Анта Доронінга. З Фіндекано на вивідки їхало шестеро — Алмареа, Мірімон, Синьагіл та Елеммакіл і нерозлучна пара — Таурохтар з Лаурендіе. Останніх Фіндекано взяв через їхній досвід у сутичках з поріддям Мороку. Окрім тяжких нолдорських луків, кожен мав ще невеличкого лука, зробленого за зразком тих, що були у Лаіквенді — для стрільби з коня. Вони проминули Сіріонову ущелину опівдні і виїхали в степ.

О, яким чудовим був Ард-Гален…

Наприкінці весни трави цвіли буйним цвітом, і від їхніх пахощів забивало дух… Коні Ельдар легко ступали по трав’яному килиму, задоволено форкаючи… На привалах квіти тягнулись до рук вічно юних хазяїв Арди, вимагаючи пестощів, прагнучи їхнього доторку. Фіндекано коштувало неабияких зусиль утримувати загін в бойовій готовності… Він розумів тепер, що могло статись з вивідачами — в ці духмяні трави хотілося впасти, розметавши руки, і лежати, дивлячись в блакитне небо з цятками хмаринок, лежати, проростаючи корінням, розлітаючись насінням, розквітаючи диким квітом… Лежати, доки на небі не засяють зорі, марити з розплющеними очима, доки погибель, страшна і огидна, не підбереться у темряві до необережного Нолдо, котрий надто захопився почуттям єдності з землею, яку був створений оберігати.

А земля тремтіла під кінськими копитами, немовби близька рідна істота здригалася від жаху. Там, на півночі, де мріло на обрії гірське пасмо, небо раз у раз багрянили сполохи… То пробуджувалися вулкани Тангородріму, або їх щось пробуджувало жорстоко і неухильно. Туди весь час позирала вся сімка вивідачів. Навіть Алмареа перестав жартувати і мовив стиха:

— Мені і досі не віриться, що ви, мій cano, мандрували там самотою…

Захід сонця Ельдар зустріли біля скупчення вивітрених скель, котрі якимось дивом опинились посеред рівнини. Поруч вужем звивалась невеличка річечка. Брили пісковику, котрі, нібито жбурнув сюди який-то розлютований велет, були гарним укриттям, і Фіндекано навіть ризикнув дозволити розвести вогнище. Синьагіл з Елеммакілом вартували нагорі, а Алмареа урочисто сипав до казанка якусь неймовірну трав’яну суміш, яка нині заміняла Нолдор валінорське «листя бесіди». Воїни майже не розмовляли — лише обмінювались поглядами та зрідка думками.

Свиснув вартовий… Тривожний знак одразу ж підняв Ельдар на ноги… Вогнище зашипіло і згасло…

— Та що ж це таке, — прошепотів Алмареа, вже тримаючи напоготові лука, — я тільки-но довів до кипіння, і маєш…

Вартові лежали нагорі, зачаївшись за пласкими брилами. Синьагіл мовчки вказав рукою поперед себе. Там, вдалині, у світлі Ітилю, рухалися тіні… Вони були ще далеко, дуже далеко…

— Не сюди, — ледь чутно прошепотів Таурохтар, — але вони йдуть у напрямку Сіріонової ущелини…

Камінну купу було добре видно у сріблястому сяйві. Тіні зупинились, видимо радячись… Тоді звернули в їхньому керунку.

— Таки сюди, — промурчав Алмареа, — у нас гості, Нолдор…

— Луки, — вишептав Фіндекано, — луки до бою…

— Десять, — рахував тіні Мірімон, — ні, більше… Десятків зо два…

— По три тварі на кожного, і двох зоставимо пані Лаурендіе…

— Tira, Ельдар! Вони ведуть полоненого… Тягнуть на мотузі…

— Чи не зібрались поганці повечеряти? О, ми зіпсуємо їм шлунки…

— По дірці в кожному…

— Розмови геть, Нолдор! Готуйсь…

Тіні були вже зовсім близько. У світлі Рани Мінливого, який Фіндекано вже звик називати Ітилем, юнак роздивився знайомі огидні морди… Він ще не навчився розріжняти тварей, і на хвилину йому здалося, що ікласта потвора, котра помахувала нагаєм, підганяючи своїх підлеглих, є тим самим «командиром Игиром», якого Фіндекано вбив в горах неподалік