Читати книгу - "Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю"

Зникло все, лишилася тільки скрипка. Вона сповнила своїм голосом важке, мертве повітря зали й неначе змінила все, зібравши, зливши німу самотність усіх цих жалюгідних створінь, які нітились у сутінках попід стінами, в одну велику спільну тугу та скаргу.

Керн обхопив коліна руками, похилив голову й віддався повені звуків. Йому здавалося, ніби та повінь підняла його й несе кудись, несе в якусь рідну й водночас моторошно чужу стихію. Маленька чорнява дівчинка тихо, непорушно сиділа на підлозі біля скрипаля й дивилась на нього.

Скрипка змовкла. Керн трохи вмів грати на фортепіано й досить знався на музиці, щоб зрозуміти: цей чоловік грає надзвичайно гарно.

— Шуман? — спитав старий зі шрамом.

Скрипаль кивнув.

— Грай іще, — сказала дівчинка. — Заграй такої, щоб весело було. Бо тут сумно.

— Міріам! — тихо покликала мати.

— Добре, — мовив скрипаль і знову підняв смичок.

Керн глянув навколо. Він побачив схилені голови й світлі плями відкинутих назад облич, побачив смуток, зневіру — і тиху радість, що її на хвилину розлила по тих обличчях мелодія скрипки. І він згадав усі отакі дожидальні, що їх йому вже чимало довелось побачити, повні знедолених, єдина провина яких — те, що вони народилися на світ і живуть. Як же можуть водночас існувати на світі така недоля й оця музика? Як це збагнути? У цьому були водночас безмежна втіха і жахливий глум.

Керн бачив, що голова скрипаля лежить на скрипці, мов на плечі коханої. Присмерк у залі густішав, а він думав: «Ні, я мушу жити! Я не загину! Я мушу жити. Життя таке барвисте й солодке, я ж його ще не знаю, це музика, це поклик, голос із-за далеких лісів, незнаних обріїв, з невідомих ночей! Я хочу жити!»

Він не зразу помітив, що скрипка вже затихла.

— Що це ти грав? — спитала дівчинка.

— «Німецькі танці» Франца Шуберта, — хрипким голосом відповів скрипаль.

Старий, що сидів біля нього, засміявся.

— Німецькі танці! — І, провівши рукою по шраму на лобі, повторив: — Німецькі танці!

Секретар біля дверей увімкнув світло й сказав:

— Хто наступний? Заходьте!

Керн дістав картку на ліжко в готелі «Бристоль» і десять талонів на обіду їдальні на Вацлавській площі. Одержавши талони, він відчув, що страшенно голодний, і мало не бігцем побіг тудц, боячись запізнитися.

Він не помилився. Усі стільці в їдальні були вже зайняті, й довелося чекати. За одним столом він побачив свого колишнього університетського професора. Керн хотів був підійти привітатись, та передумав: він знав, що багато хто з емігрантів не любить, коли їм нагадують про минуле.

Незабаром до їдальні зайшов скрипаль і нерішуче спинився біля дверей. Керн жестом підкликав його. Скрипаль здивовано глянув на нього й повільно підійшов ближче. Керн зніяковів: коли він побачив у дверях цього чоловіка, йому здалося, ніби вони давно знайомі, а тепер він згадав, що навіть не розмовляв з ним щодня.

— Вибачте, — сказав він, — я чув допіру, як ви грали на скрипці, й тепер подумав, що ви, мабуть, іще не дуже орієнтуєтесь тут.

— Так воно й є. А ви?

'— О, я вже втретє у Празі. Ви недавно з Німеччини?

— Два тижні. Сюди я приїхав тільки сьогодні.

Керн помітив, що професор і його сусід підвелись.

— Он два місця звільнилися, — швидко сказав він. — Ходімо!

Пробираючись поміж столами, вони зустрілись у вузькому проході з професором. Той, непевно подивившись на Керна, зупинився.

— Ми з вами не знайомі?

— Я слухав ваші лекції, — відповів Керн.

— А… — Професор покивав головою. — Скажіть, ви часом не знаєте людей, які могли б купити пилосос? Десять процентів знижки, в кредит. Або грамофон…

Керн сторопів — правда, лише на одну мить. Професор був світилом в онкології… Потім відповів співчутливо:

— Ні, на жаль, не знаю…

Йому було добре відомо, що це означає, коли людина пробує торгувати пилососами і грамофонами.

— Я так і думав… — Професорів погляд став байдужим. — Ну, пробачте, будь ласка, — сказав він, наче звертаючись до когось зовсім іншого, й пішов до дверей.

У їдальні давали перловий суп із м’ясом. Керн швидко висьорбав свою порцію й, підвівши голову, побачив, що скрипаль сидить, поклавши на стіл руки, перед повною тарілкою.

— Чому ви не їсте? — спитав він здивовано.

— Не можу.

— Ви хворі?

Схожа на грушу голова скрипаля здавалася зовсім жовтою, знекровленою в мертвотному світлі голих лампочок під стелею.

— Ні.

— Так не годиться. їжте! — сказав Керн.

Скрипаль промовчав. Він запалив сигарету й кілька разів квапливо затягнувся. Потім одсунув тарілку й нарешті випалив:

— Так же не можна жити!

Керн втупив у нього очі.

— У вас немає паспорта?

— Та ні, є. Але… — Скрипаль нервово погасив сигарету. — Як же можна так жити?! Отак без нічого! Без ґрунту під ногами!

— Господи! — * обурився Керн. — У вас же є паспорт і ваша скрипка!..

Скрипаль зиркнув на нього спідлоба й роздратовано вигукнув:

— До чого тут паспорт і скрипка! Невже ви не розумієте?..

— Та чого там…

Керна охопило безмежне розчарування. Він думав, що той, хто вміє так грати, має бути зовсім особливою людиною. Людиною, від якої є чого навчитись! А тепер він бачив перед собою охопленого розпачем чоловіка, який здавався йому — хоч був на добрих п’ятнадцять років старший за Керна — вередливою дитиною. «Перша стадія еміграції, — подумав Керн. — Дарма, оговтається…»

— Ви справді не їстимете супу? — спитав він.

— Ні.

— То віддайте його мені. Я ще голодний.

Скрипаль підсунув йому тарілку. Керн повільно виїв її. Кожна ложка супу — це сила, це снага боротися з недолею, і він не хотів утратити ані краплі цієї снаги! Доївши суп, Керн підвівся.

— Дякую вам за суп. Я, правда, волів би, щоб ви з’їли його самі.

Скрипаль глянув на нього. Обличчя його прорізали зморшки.

— Ви, певне, цього ще не розумієте, — холодно промовив він.

— Та це легше зрозуміти, ніж ви гадаєте, — відказав Керн. — Ви просто нещасні, та й годі.

— А хіба цього ще не досить?

— Ні. Кожен спершу думає, ніби це щось виняткове. Але, попоневірявшись тут іще трохи, ви збагнете, що нещастя — це найбуденніша в світі річ.

Керн вийшов на вулицю і здивувався, побачивши на тротуарі навпроти професора. Той походжав туди й сюди у своїй характерній позі — руки за спиною, стан трохи нахилений уперед, — так він звичайно походжав за кафедрою, пояснюючи студентам якесь новітнє разюче відкриття в онкології. Тільки тепер він думав напевне про пилососи та радіоли.

Керн спершу був завагався: раніше він нізащо