Читати книгу - "Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю"

— Ваша черга, — сказав Кернів сусід.

Керн глянув на нього.

— Як хочете, йдіть ви. Я не поспішаю.

— Гаразд. — Чоловік підвівся й зайшов до кабінету. Керн вирішив почекати його, спитати про результат, а потім уже видно буде: йти чи не йти самому. Він, хвилюючись, походжав сюди й туди коридором. Нарешті чоловік вийшов, і Керн підбіг до нього.

— Ну, як?

— Десять днів! — Щасливець аж сяяв. — От поталанило! Навіть не питав нічого. Певно, в доброму настрої. А може, тому, що сьогодні тут нас небагато. Минулого разу я дістав тільки п’ять днів.

Керн набрався духу.

— Ну, спробую і я.

Урядовець у кабінеті був без еспаньйолки. І все-таки його обличчя здалося Кернові знайомим. Може, він просто зголив свою борідку?

Крутячи в руках невеличкий складаний ножик з перламутровою колодочкою, він окинув Керна стомленим, байдужим риб’ячим поглядом.

— Емігрант?

— Так.

— Із Німеччини?

— Так. Сьогодні…

— Документи які-небудь є?

— Нема.

Урядовець кивнув. Потім клацнув ножиком, сховавши лезо, й відкрив викрутку. Керн розглядів, що в перламутрову колодочку вправлена ще й манікюрна пилочка. Урядовець заходився обережно полірувати нею ніготь великого пальця.

Керн чекав. Йому здавалося, наче в цілому світі немає нічого важливішого за ніготь цього стомленого чоловіка, що сидить перед ним. Він аж віддих затамував, щоб не заважати, не розсердити його, і тільки нервово стискав за спиною сплетені руки.

Нарешті ніготь відполіровано. Урядовець задоволено оглянув його, підвів очі на Керна й сказав:

— Десять днів. Вам дозволяється пробути в нас десять днів. Потім ви мусите виїхати.

Напруження зразу спало. Керну здалося, що він зараз упаде. Але він тільки глибоко вдихнув повітря й опанував себе. Керн уже навчився не пускати щастя з рук.

— Я вам був би дуже вдячний, якби ви дали мені два тижні, — сказав він.

— Не можу. А навіщо це вам?

— Мені мають прислати документи. А для цього я повинен мати постійну адресу. Потім я поїду в Австрію,

Керн побоювався, що в останню мить зіпсував усе, але відступати було вже пізно. Він брехав швидко й упевнено. Він волів би рад-" ніше сказати правду, але знав, що мусить брехати. Урядовець же, навпаки, знав, що мусить повірити цій брехні, бо перевірити її не було змоги, і таким чином обидва майже вірили, що це правда.

Урядовець клацнув викруткою й сказав:

— Ну, гаразд. Як виняток, два тижні. Але більше не продовжимо.

І, взявши бланк, почав писати. Керн дивився на нього, мов на архангела. Він до останньої хвилини боявся: ану ж урядовець загляне в картотеку й виявить, що він уже двічі був у Празі! Тому він назвав інше ім’я й дату народження. Так у разі чого можна сказати, що то був його брат.

Але урядовець був надто стомлений, щоб іще копатись у картотеці. Він посунув до Керна заповнений бланк.

— Візьміть! Там іще хто є?

— По-моєму, нема. Допіру не було нікого.

— Добре.

Урядовець витяг носовик і заходився старанно протирати перламутрову колодочку свого ножика. Він, мабуть, і не чув, як Керн подякував йому, а потім вийшов з кабінету так поквапно, наче в нього могли ще відібрати той папірець.

Тільки надворі він зупинився й глянув навколо. «Господи Боже! — не тямлячи себе від радості, думав він. — Господи Боже мій! Не заарештували! Тепер цілих два тижні не треба боятися, два довгих тижні, чотирнадцять днів і чотирнадцять ночей — цілу вічність! Боже, благослови цього чоловіка з перламутровим ножиком! Хай він знайде собі ще один — із висувним годинником і золотими ножичками!»

Поруч нього, біля входу, стояв поліцай. Керн намацав у кишені посвідку, потім рішуче ступив до нього й спитав:

— Котра година, вахмістре?

У нього й у самого був годинник; йому просто захотілося зазнати того вельми рідкісного для нього почуття, коли можна не боятись поліцая.

— П’ята, — буркнув вартовий.

— Дякую. — І Керн неквапливо зійшов із ґанку на тротуар, хоч йому хотілося бігти бігцем, лише тепер він повірив, що все це не сон. 3 ли з підборіддя на сукню, та вона навіть не витирала їх. Руки її безживно лежали на колінах.

І серед цієї мовчазної безнадії й смутку безтурботно бавилася дитина — десь так шестирічна дівчинка. Жвава, непосидюща, блискаючи оченятами й махаючи чорними кучерями, вона бігала по всьому залу.

Перед чоловіком зі схожою на грушу головою вона спинилася, постояла трохи, дивлячись на нього, потім показала на футляр у нього на. колінах і вимогливо спитала дзвінким голоском:

— У тебе там скрипка?

Чоловік якусь хвилину дивився на дівчинку, ніби не розуміючи. Потім кивнув.

— Ану покажи, — попросила дівчинка.

— Навіщо?

— Я хочу подивитись.

Скрипаль повагався, потім відкрив футляр, вийняв скрипку, загорнену в фіолетовий шовк, і обережно розгорнув.

Дівчинка довго не зводила зі скрипки очей. Тоді підняла ручку й торкнулася пальчиком до струн.

— А чого ти не граєш?

Скрипаль не відповів.

— Заграй що-небудь! — не вгавала дівчинка.

— Міріам! — тихо, стримуючи голос, покликала з другого кінця залу жінка, що тримала на руках немовля, — Міріам, іди сюди!

Дівчинка не послухалась. Вона все дивилася на скрипаля.

— Ти не вмієш?

— Та вмію…

— Так чого ж ти не заграєш?

Скрипаль збентежено глянув довкола. Його велика, вправна рука стиснула гриф інструмента. Дехто поблизу вже з цікавістю дивився на нього, і він не знав, куди подіти очі від ніяковості.

— Тут же не можна грати, — сказав він нарешті.

— А чому? — здивувалася дівчинка. — Заграй! Тут так нудно…

— Міріам! — знову покликала мати.

— Дитина правду каже, — озвався старий зі шрамом, який сидів біля скрипаля. — Заграйте. Може, це трохи розважить усіх нас. Та й хто б це тут мав забороняти!

Скрипаль ще трохи повагався. Потім узяв із футляра смичок, підкрутив його і приклав скрипку до плеча. Полинув перший чистий звук.

Керн відчув неначе якийсь дотик. Мовби чиясь рука щось владно відсунула в ньому. Єство його не хотіло коритись, але опиратися він не міг. По тілу пробігли мурашки. Та зразу ж це змінилося відчуттям блаженного тепла.

Двері канцелярії відчинилися, секретар вийшов у зал, не причинивши їх. У канцелярії вже горіло світло й низенька згорблена постать секретаря виразно чорніла на тлі ясного прямокутника дверей. Спершу він наче хотів щось сказати, але потім схилив голову набік і заслухався. Повільно, беззвучно, мов відтиску невидимої