Читати книгу - "Твори в 4-х томах. Том 2"

— Треба, — сказав Пако. — Я не боюся.

— Забоїшся, як станеш проти ножів.

— Побачимо, — сказав Пако. — Давай фартух.

Тим часом як Енріке міцно прив'язував до ніжок стільця два важкі і гостренні різницькі ножі, туго обкручуючи їх до половини брудними серветками, а потім затягаючи вузли, обидві покоївки, сестри Пако, простували в кіно, щоб подивитися на Грету Гарбо в «Анні Крісті». Один із двох священиків сидів у самій білизні, читаючи требник, а другий вже був у нічній сорочці й проказував вечірню молитву. Всі тореро, за винятком недужого матадора, вже зібралися, як звичайно вечорами, у «Форносі»: дебелий чорнявий пікадор грав у більярд, низенький матадор пив каву з молоком, і разом з ним, зайнявши весь столик, сиділи підстаркуватий бандерильєр та ще кілька поважних трударів.

Сивоголовий питущий пікадор схилився над чарчиною казаль-яського коньяку, не відводячи замилуваних очей від столика, де сидів матадор, що втратив сміливість, у товаристві іншого матадора, який зрікся шпаги й знову став бандерильєром, та двох підтоптаних повій.

Торговець годинниками стояв на розі вулиці, розмовляючи з приятелями. Високий подавальник був на зборах анархо-синдикалістів і чекав нагоди висловитись. Літній подавальник сидів на терасі кафе «Альварес», попиваючи пиво. Господиня «Луар-ки» вже спала в своєму ліжку, простягтись на спині й підклавши між ноги подушечку; вона була гладка, охайна, чесна, добродушна, вельми побожна й ніколи не забувала помолитися за чоловіка, що вже двадцять років як помер. Матадор, який нездужав, лежав долілиць, сам-один у своїй кімнаті, приклавши до рота хусточку.

А тут, у спорожнілій їдальні, Енріке затягнув останній вузол на серветках, якими поприв'язував ножі, і підняв стільця з підлоги. Тоді повернув його ніжками вперед і завдав собі на голову, наставивши ножі перед себе, по одному з кожного боку.

— Важкувато, — мовив він. — Слухай, Пако, це дуже небезпечно. Не треба цього робити. — Обличчя його заливав піт.

Пако став проти нього й розіпнув фартух, прихопивши кожною рукою по складці — великими пальцями зверху, а вказівними зісподу, — щоб привернути увагу бика.

— Нападай прямо, — сказав він. — А тоді в боки, як бик. Нападай скільки захочеш.

— А як ти знатимеш, коли кінчати? — спитав Енріке. — Давай краще так: зроби три повних перепуски, а потім половину.

— Гаразд, — погодився Пако. — Але щоб ти йшов просто на мене. Гей, lorito! Ану, бичок!

Нахиливши голову, Енріке з розгону підскочив до нього, і Пако труснув фартуЗсом перед самим лезом ножа, що мало не зачепило йому живіт, і, коли ніж майнув перед ним, йому здалося, що то справжній ріг — гладенький, чорний, з біластим кінчиком, — а коли Енріке проскочив повз нього й повернув, щоб кинутися знову, то був уже не Енріке, а бик — важкий, розгарячілий, з плямами крові на боках, він глухо протупотів обіч, а тоді вивернувся, мов кіт, і, коли Пако повільно труснув плащем, кинувся ще раз. Потім бик знову приготувався до нападу, і Пако, не спускаючи з ока стрімкого вістря, ступнув лівою ногою на два дюйми далі, ніж належало, і ніж не пройшов повз нього, а встромився йому в тіло, легко, наче в міх з вином, і з-під твердого сталевого леза, що враз опинилося десь усередині, приснув пекучий струмінь, і Енріке закричав: «Ой! Ой! Дай я витягну! Дай витягну!» — і Пако заточився вперед, на стілець, усе ще стискаючи в руках фартух-плащ, а Енріке тягнув стільця до себе, і ніж болісно повертався в ньому, в Пако.

Аж ось ніж вийшов із нього, і Пако вже сидів на підлозі, в теплій калюжі, що розпливалася дедалі ширше.

— Затисни серветкою. Тримай так! — звелів Енріке. — Міцніше! Я побіжу по лікаря. А ти здержуй кровотечу.

— Треба б гумову накладку, — сказав Пако. Він бачив, як це робили на арені.

— Я йшов прямо, — плачучи, промовив Енріке. — Я тільки хотів показати, як це небезпечно.

— Не побивайся, — сказав Пако, і голос його долинув наче здаля. — А лікаря приведи.

На арені тебе підхоплюють і бігцем несуть на операційний стіл. А якщо вся кров з артерії на стегні витече раніше — кличуть священика.

— Скажи котромусь із тих священиків, — промовив Пако, притискаючи серветку до низу живота. Він не міг повірити, що це сталося з ним.

Та Енріке вже біг вулицею Сан-Херонімо до нічного пункту першої допомоги, і Пако лишився сам. Спочатку він сидів рівно, потім зіщулився і нарешті повалився на підлогу й лежав так, аж поки настав кінець, — лежав, відчуваючи, як життя виходить з нього, неначе брудна вода з ванни, коли вийнято затичку. Його поймав страх, у голові паморочилось, він намагався проказати покаянну молитву і вже пригадав був початок, та ледве встиг вимовити поспіхом: «Боже мій, я щиро каюся, що прогнівив тебе, гідного безмірної любові моєї, і твердо обіцяю…» — як зовсім знесилів і впав обличчям на підлогу, і невдовзі було по всьому.

Розітнута стегнова артерія випорожнюється куди швидше, ніж ми гадаємо.

Тим часом як лікар з пункту першої допомоги піднімався сходами в супроводі поліцая, що тримав за плечі Енріке, обидві сестри Пако ще сиділи в кінотеатрі на Гран-Віа, вкрай розчаровані фільмом з Гретою Гарбо, де славетну кінозірку показано в убогій, жалюгідній обстановці: вони звикли бачити її серед розкошів та блиску. Глядачам фільм страшенно не сподобався, і вони обурено свистіли й тупотіли ногами. Решта пожильців пансіону гаяла час майже так само, як і тоді, коли сталося нещастя, тільки двоє священиків уже закінчили свої молитви й готувалися лягти спати, а сивий пікадор переніс свою чарку на той стіл, де сиділи підтоптані'повії. Трохи згодом він вийшов з кав'ярні, ведучи одну з них. Це була та, котру частував матадор, що втратив сміливість.

Хлопець Пако ніколи вже не дізнався ні про це, ні про те, що робили всі ці люди другого дня і в наступні дні. Він не уявляв собі, як вони насправді живуть і як помирають. Та навіть і не усвідомлював, що вони можуть померти. Він пішов з життя, як кажуть в Іспанії, сповнений ілюзій. За свій короткий вік він не встиг утратити жодної з тих ілюзій, як не не встиг доказати перед смертю покаянної молитви.

Він не встиг навіть розчаруватися фільмом з Гретою Гарбо, яким ось уже тиждень розчаровувався весь Мадрід.

НЕДОВГЕ ЩАСТЯ ФРЕНСІСА МЕКОМБЕРА

Був уже час обідати, і всі троє сиділи під подвійним зеленим тентом їдальні, вдаючи, ніби нічого не сталося.

— Вам якого соку — лимонного чи грейпфрутового? — спитав Мекомбер.

— Мені коктейль з