Читати книгу - "Твори в 4-х томах. Том 2"

Унизу, в їдальні, пікадор сидів і дивився на двох священиків. Коли там були жінки, він пас. очима їх. Коли жінок не було— залюбки розглядав першого-ліпшого чужинця, un ingles [70] та сьогодні не трапилось ні жінок, ні чужинців, і він тішився тим, що зухвало розглядав тих двох священиків. Поки він отак сидів, торговець з родимкою на щоці підвівся, згорнув серветку і вийшов, покинувши на столі добрих півпляшки вина, що він замовив востаннє. Якби його рахунок в «Луарці» був оплачений, він неодмінно допив би ту пляшку.

Двоє священиків не дивилися на пікадора. Один з них казав:

— Ось уже десять днів, як я тут, і все не можу до нього доступитися. З ранку до вечора сиджу під дверима, а він не хоче мене прийняти.

— Що ж робити?

— Нічого. Що тут удієш? Проти влади не станеш.

— Я тут уже два тижні, і даремно. Теж чекаю, а мене не приймають.

— Ми ж приїхали з глушини. Ось кінчаться гроші — і вертайсь назад.

— У ту ж таки глушину. Хіба Мадрідові болить Галісія? Далека, нужденна провінція.

— Хоч-не-хоч, а зрозумієш вчинок брата Базіліо.

— І все ж я не дуже вірю Базіліо Альваресові.

— У Мадріді все починаєш розуміти по-іншому. Мадрід занапащає Іспанію.

— Нехай би вже й відмовили — аби тільки прийняли.

— Е ні. їм треба принизити людину — хай попожде, вимучиться.

— Ну що ж, пождемо. Я маю терпцю не менше від інших,

В цю хвилину пікадор устав, підійшов до столика священиків і спинився поряд — сивоголовий, з яструбиним обличчям, — утупивши в них усміхнені очі.

— Це тореро, — мовив один священик до другого.

— Та й непоганий, — сказав пікадор і попростував до дверей— тонкий у талії, в сірій куртці та облиплих штанях, випущених на скотарські чоботи з високими підборами, що клацали по підлозі, коли він ішов, міцно тримаючись на дугуватих ногах і усміхаючись сам до себе. Він жив у вузькому, відокремленому світі тореро, світі індивідуального хисту, щонічних п'яних тріумфів та безоглядної похвальби. Зупинившись у вестибюлі, він закурив сигару, хвацько заломив набакир капелюха й подався до кав'ярні.

Зараз же по відході пікадора квапливо підвелися священики, помітивши, що вони останні в їдальні, і там лишилися тільки Пако та літній подавальник. Вони поприбирали на столах і віднесли пляшки до кухні.

В кухні сидів ще один хлопець, мийник посуду. Він був на три роки старший від Пако, дуже розбещений і злостивий.

— На ось тобі,— сказав літній подавальник і, наливши склянку вальдепеньясу, простяг її хлопцеві.

— А чом би й ні? — хлопець узяв склянку.

— Тобі теж, Пако? — спитав подавальник.

— Дякую, — мовив Пако.

Всі троє випили.

— Ну, я піду, — сказав літній подавальник.

— На добраніч, — озвалися хлопці.

Він пішов, і хлопці лишилися самі. Пако взяв серветку, якою втирався один із священиків, і, виструнчившись та зсунувши п’яти докупи, приспустив її вниз, тоді повів руками й, повертаючи голову за тим рухом, виконав повільну, плавну вероніку. Тоді обернувся, трохи посунув наперед праву ногу й зробив другий перепуск, а за ним, підступивши на крок до уявного бика, ще один — неквапний, точно розрахований і м'який; потім зібрав серветку при боці і, виконавши піввероніку, спритно ухилився від бика.

Мийник посуду — його звали Енріке — зневажливо й насмішкувато стежив за ним.

— Як бик? — спитав він.

— Дуже лютий, — відказав Пако. — Ось дивися.

Випроставши тендітний, стрункий стан, він зробив ще чотири довершених перепуски — легких, елегантних і граційних.

— А бик? — спитав Енріке. Він стояв у фартусі біля крана, тримаючи склянку з вином.

— Ще аж хурчить, — відказав Пако.

— Дивитися на тебе гидко, — промовив Енріке.

— Це чому?

— Ану поглянь.

Енріке скинув фартух і, викликаючи на бій уявного бика, виписав чотири бездоганні, по-циганському протяглі вероніки, а перед тим, як відступити, показав таку реболеру, що його фартух майнув дугою перед самою бичачою мордою.

— Бачив? — спитав він. — А я мию посуд.

— Чому?

— Страх, — відказав Енріке. — Miedo. Ти б теж його відчув, якби опинився на арені проти бика.

— Ні,— сказав Пако. — Я б не злякався.

— Leche! [71] — мовив Енріке. — Нема таких, щоб не боялися. Але тореро вміють тримати себе в руках і не показують страху перед биком. А я раз поткнувся був в аматорський бій, то так злякався, що втік з арени. Ото було сміху! Так само й ти злякався б. Якби не страх, то всі чистильники взуття в Іспанії пішли б у матадори. А ти селюк, то боявся б ще дужче, ніж я.

— Ні,— сказав Пако.

Вже безліч разів він робив усе те в уяві. Безліч разів бачив і роги, і вогку морду бика, бачив, як він щулить вуха, нахиляє голову й, глухо топочучи ратицями, кидається вперед, а він, Пако, струшує плащем, і розлючений бик проскакує повз нього, а в'ін знову струшує плащем, і той кидається знову, потім ще раз, і ще, і ще, і ось уже він робить свою славнозвісну пів-вероніку і обводить бика круг себе, а тоді, пружно ступаючи, відходить набік, і в золотому шитві його куртки чорніє бичача шерсть, що зосталася там після тих близьких перепусків; а бик стоїть на місці, мов заворожений, і довкола гримлять оплески. Ні, він не побоявся б. Інші — бояться. А він — ні. Він знав, що не злякався б. Та навіть якби й злякався, то однаково зумів би зробити все як слід. Був певен себе.

— Я б не побоявся, — сказав він.

— Leche! — знову сказав Енріке. Потім додав: — А може, спробуємо?

— Як?

— Слухай, — сказав Енріке. — Ти думаєш про бика, але забуваєш про його роги. А він же має таку силу, що роги ті ріжуть, як ножем, колють, як багнетом, трощать, як ломом. Ось поглянь. — Він висунув шухляду кухонного столу й витяг два різницькі ножі.— Я прив'яжу їх до ніжок стільця. Потім підніму стілець на голову і вдаватиму бика. Ножі будуть замість рогів. І якщо ти й тоді зробиш оті свої перепуски, значить, вони чогось варті.

— Дай мені твій фартух, — сказав Пако. — Ми зробимо це в їдальні.

— Ні.—