Читати книгу - "Твори в 4-х томах. Том 2"

Бандерильєр був уже в літах, із сивуватим чубом, одначе спритний, мов кішка, незважаючи на свій вік; сидячи за столиком у їдальні, він скидався на такого собі комерсанта з помірним достатком. На цей сезон він мав ще прудкі ноги, а коли вони й почнуть здавати, в нього вистачить досвіду та кмітливості, щоб зберегти постійну роботу ще надовго. Різниця буде тільки в тому, що, втративши швидкість, він відчуватиме постійний страх, тим часом як тепер він упевнений та спокійний

і на арені, і поза нею.

Того вечора усі пожильці вже пішли з їдальні, і там лишилися тільки пікадор з яструбиним обличчям, що забагато пив, мандрівний торговець годинниками, з великою родимкою на щоці,— той пив не менше, — та два священики з Галісії, що сиділи за столиком у кутку і пили, може, й не багато, але досить справно. За тих часів вино в «Луарці» йшло на додачу до житла та харчу, і подавальники щойно принесли ще по пляшці вальде-пеньясу — на столик торговця, тоді на пікадорів і, нарешті, двом священикам.

Усі три подавальники стояли в кінці кімнати. Так було там заведено: жоден не міг піти з їдальні, поки не звільняться всі його столи, — але того вечора подавальник, що обслуговував столик двох священиків, мав іти на збори анархо-синдикалістів, і Пако згодився перебрати його клієнтів на себе.

У кімнаті нагорі матадор, що приховував свою недугу, лежав сам-один долілиць на ліжку. Матадор, що пережив свою славу, Сидів і дивився у вікно, наміряючись піти до кав'ярні. Матадор, Що став боягузом, завів до своєї кімнати старшу сестру Пако й чогось від неї домагався, а вона сміючись відмовлялася.

— Та ну ж бо, мала дикунко, — казав матадор.

— Ні,— відказувала сестра Пако. — 3 якої б то речі?

— Просто зроби мені ласку.

— Повечеряли, а тепер, бач, солоденького забаглося.

— Тільки разочок. Хіба це кому зашкодить?

— Дайте мені спокій. Дайте спокій, чуєте?

— Це ж така дрібничка…

— Дайте мені спокій, чуєте?

Унизу, в їдальні, найвищий зростом подавальник, що спізнювався на збори, сказав:

— Ви подивіться, як вони жлуктять, ці свині в сутанах.

— Негоже так говорити, — обізвався другий. — Вони пристойні пожильці. Та й п’ють не так уже багато.

— А я вважаю, що гоже, — сказав високий. — Іспанія має дві болячки: биків і священиків.

— Але ж ідеться не про кожного зокрема бика і не про кожного священика, — заперечив другий.

— Ні, про кожного, — сказав високий подавальник. — Не поборовши кожного зокрема, не побореш цілого класу. Треба знищити кожного бика і кожного священика. Всіх до одного. Тільки тоді їх не буде.

— Ти б це поберіг для зборів, — сказав другий подавальник.

— Ось воно, наше мадрідське варварство, — промовив високий. — Уже пів на дванадцяту ночі, а вони ніяк не надудляться.

— Вони ж тільки о десятій сіли до столу, — сказав другий. — Страв було чимало, сам знаєш. А вино дешеве, і вони за нього заплатили. До того ж воно не міцне.

— Хіба можлива солідарність трудящих, коли є такі дурні, як ти? — спитав високий.

— Слухай-но, — відказав другий подавальник, якому було років п'ятдесят. — Я все своє життя працював. І далі, скільки житиму, теж мушу працювати. А проте ніколи не нарікаю. Робота — це природна річ.

— Атож. Зате коли її немає — це загибель.

— Я завжди працював, — сказав старший літами подавальник. — Іди вже на свої збори. Нема чого тут стовбичити.

— Ти добрий товариш, — сказав високий. — Але ідеології в тебе ніякої.

— Mejor si те ialta eso que el otro [68],— відказав старший (мовляв, краще не мати ідеології, ніж роботи). — Іди собі на збори.

Пако слухав мовчки. Він ще нічого не тямив у політиці, але аж здригався кожного разу, як високий подавальник казав, що треба знищити священиків і жандармів. Високий подавальник був для нього уособленням революції, а революція також мала романтичну принадність. Сам він хотів би бути і добрим катодиком, і революціонером, і мати постійну роботу, як от тепер, а до того ще стати матадором.

— Ви йдіть на збори, Ігнасіо, — обізвався він. — Я все за вас зроблю.

— Удвох зробимо, — докинув літній подавальник.

— Та тут і одному нема чого, — сказав Пако. — Ідіть на збори.

— Pues, mе voy [69] — мовив високий. — Дякую.

Тим часом у кімнаті нагорі сестра Пако спритно випручалась із матадорових обіймів, неначе борець із лабетів супротивника, і вже з сёрцем проказувала:

— Ото ще халепа з цими ласолюбами! Матадор безталанний! Та ви ж власної тіні боїтеся. Коли вже маєте стільки пороху, показали б його на арені.

— Е, це ти вже заговорила чисто як повія.

— Повія теж людина, тільки я не повія.

— То скоро будеш.

— Але не з вашої ласки.

— Відчепись, — сказав матадор, що, діставши відкоша, відчував, як його знову охоплює ганебний страх.

— Відчепитися? А хто до вас чіпляється? — спитала сестра Пако. — Чи ви не хочете, щоб я постелила вам ліжко? Мені ж за це гроші платять.

— Відчепись, — повторив матадор, і його широке гарне обличчя скривилося, наче від плачу. — Ти повія. Нікчемна брудна потіпаха.

— Матадор, — промовила вона, причиняючи за собою двері.— Горе, а не матадор!

Лишившись сам у кімнаті, матадор сів на ліжко. З обличчя його не сходила та гримаса, яку на арені він видавав за неминущу усмішку, лякаючи нею глядачів у перших рядах, що знали їй справжню ціну.

— Ще мені й це, — приказував він уголос. — Ще й це… Ще й це…

Він пам'ятав часи, коли був добрим матадором, усього три роки тому. Пам'ятав, як облягала його плечі важка, гаптована золотом матадорська куртка того гарячого травневого дня, коли голос його ще був однаково твердий і на арені, і в кав'ярні, і як він націлився вістрям шпаги в те місце на бичачому карку, де під запорошеною чорною шерстю випинався клубок м'язів— просто над великими, розщепленими на кінцях рогами, що похилились донизу, коли він наготувався завдати смертельного удару; і як шпага увійшла в рану — легко, наче в масло, — а він натискав долонею на руків'я, спустивши навхрест ліву руку й подавши вперед ліве плече, перенісши вагу тіла на ліву ногу. Аж раптом його тіло втратило ту підпору, і вся вага враз пере? кинулась на низ живота, і, коли бик мотнув головою догори, один ріг зник з очей, увігнавшись йому