Читати книгу - "Повітряний замок, що вибухнув"

— Який?

— Реєстраційний журнал Фельдіна в Русенбаді.

— І?

— Єркер запитав журнал. Це не таємний документ.

— І?

Соня Мудіґ знову завагалася.

— Журнал повідомляє, що прем’єр-міністр зустрічався з керівником СЕПО і його співробітником для обговорення загальних питань.

— Там було якесь ім’я?

— Так. Е. Гульберґ.

Мікаель відчув, що кров шугнула до голови.

— Еверт Гульберґ, — вимовив він.

На обличчі Соні Мудіґ відбилася рішучість. Вона кивнула, потім підвелася й пішла.

Усе ще сидячи в кафе «Мадлен», Мікаель Блумквіст дістав анонімний мобільний телефон і забронював авіаквиток до Амстердама. Літак вилітав з аеропорту Арланда о 14.50. Мікаель дійшов до магазину чоловічого одягу «Дрессманн» на Кунгсґатан і придбав чисту сорочку та зміну білизни, потім завернув до аптеки, де купив зубну щітку і туалетне приладдя. Весь час перевіряючи, чи немає стеження, він добіг до експреса, що вирушав до аеропорту, й опинився в Арланді, маючи в запасі десять хвилин.

О 18.30 Мікаель уже зняв номер в обшарпаному готелі в кварталі червоних ліхтарів, приблизно за десять хвилин ходу від центрального вокзалу Амстердама.

Приблизно дві години він присвятив тому, щоб визначити місцезнаходження в Амстердамі генерального консула Швеції і близько дев’ятої години вечора зумів-таки зв’язатися з ним телефоном. Використовуючи все своє вміння переконувати, Мікаель усіляко натискав на те, що в нього справа першорядної ваги, яку йому необхідно обговорити без зволікань, і врешті-решт домігся від консула згоди на зустріч у неділю вранці о десятій годині.

Після цього Мікаель вийшов на вулицю і трохи перекусив у ресторані неподалік від готелю. Близько одинадцятої він уже спав.

Генеральний консул Бертіль К. Янерюд, пригощаючи гостя кавою у себе в апартаментах, не був особливо балакучим.

— Ну… Що ж такого термінового у вас?

— Олександр Залаченко. Російський неповерненець, що перебіг до Швеції в сімдесят шостому році, — сказав Мікаель, простягаючи йому записку Фельдіна.

Янерюд вочевидь розгубився. Він прочитав лист і акуратненько відклав його набік.

Наступні півгодини Мікаель пояснював, у чому полягає проблема і чому Фельдін написав цього листа.

— Я… я не маю права обговорювати цю справу, — сказав під кінець Янерюд.

— Ні, маєте.

— Ні, обговорювати її я можу лише перед конституційною комісією Риксдагу.

— Дуже ймовірно, що така нагода у вас буде. Але в листі говориться, що вам слід залучити свою розсудливість.

— Фельдін — порядна людина.

— Я в цьому ніскільки не сумніваюся. До того ж я не збираю інформацію про вас чи про Фельдіна. Не треба виказувати мені ніяких військових таємниць, які, можливо, розкрив Залаченко.

— Я жодних таємниць не знаю. Я навіть не знав, що його звали Залаченко. Мені він відомий лише під псевдонімом.

— Під яким?

— Його називали Рубен.

— Добре.

— Я не маю права це обговорювати.

— Ні, маєте, — повторив Мікаель, сідаючи зручніше. — Річ у тім, що вся ця історія незабаром стане надбанням громадськості. І коли це станеться, ЗМІ або знищать вас, або охарактеризують як порядного державного чиновника, який зробив у дуже поганій ситуації все, що від нього залежало. Адже Фельдін доручив вам роль посередника між ним і тими, хто займався Залаченком. Це мені вже відомо.

Янерюд кивнув.

— Розкажіть.

Янерюд мовчав майже хвилину.

— Ніякої інформації мені ніколи не повідомляли. Я був молодий… і не знав, що з цим робити. Ми з ними зустрічалися приблизно двічі на рік, поки це було актуально. Мене повідомляли, що Рубен… Залаченко живий і здоровий, що він співпрацює і видає безцінну інформацію. У деталі мене ніколи не посвячували. Та мені вони були й ні до чого.

Мікаель чекав.

— Раніше перебіжчик діяв в інших країнах і нічого не знав про Швецію. Тому для політики національної безпеки він особливого значення не мав. Я кілька разів інформував прем’єр-міністра, але сказати мені найчастіше бувало нічого.

— Добре.

— Вони завжди говорили, що його використовують традиційним чином і що отримувану від нього інформацію пускають нашими звичайними каналами. Що мені було говорити? Якщо я запитував, що це означає, вони посміхалися і відповідали, що це виходить за межі мого рівня. Я почував себе ідіотом.

— Ви ніколи не замислювалися над тим, що весь цей захід організовано якось неправильно?

— Ні. Нічого неправильного в ньому не було. Я виходив з того, що СЕПО знає, що робить, має необхідні напрацювання і досвід. Але я не маю права обговорювати цю справу.

На той час Янерюд уже протягом кількох хвилин її обговорював.

— Усе це не має значення. Зараз важливо лише одне.

— Що саме?

— Імена людей, з якими ви зустрічалися.

Янерюд поглянув на Мікаеля запитливо.

— Люди, які курирували Залаченка, дуже перевищили всі можливі повноваження. Вони займалися грубою кримінальною діяльністю і повинні стати об’єктом попереднього слідства. Тому-то Фельдін і послав мене до вас. Він не знає імен, адже зустрічалися з ними ви.

Янерюд закліпав очима і стулив губи.

— Ви зустрічалися з Евертом Гульберґом… він був головним.

Янерюд кивнув.

— Скільки разів ви з ним бачилися?

— Він був на всіх зустрічах, крім однієї. За ті роки, що Фельдін був прем’єр-міністром, ми зустрічалися разів десять.

— Де ви зустрічалися?

— У вестибюлі якого-небудь з готелів. Найчастіше в «Шератоні», одного разу в «Амарантен» на Кунгсхольмені та декілька разів у пабі «Континенталя».

— А хто ще брав участь у зустрічах?

Янерюд розгублено закліпав очима.

— Це було так давно… я не пам’ятаю.

— Спробуйте пригадати.

— Прізвище одного було… Клінтон. Як американського президента.

— Ім’я?

— Фредрік Клінтон. З ним я зустрічався чотири-п’ять разів.

— Добре… ще?

— Ханс фон Роттінґер. З ним я був знайомий через свою матір.

— Через вашу матір?

— Так, вона знала сім’ю фон Роттінґер. Ханс фон Роттінґер був приємною людиною. Поки він раптом не з’явився на зустрічі разом із Гульберґом, я гадки не мав про те, що він працює в СЕПО.

— Він там і не працював, — сказав Мікаель.

Янерюд зблід.

— Він працював у чомусь, що називалося «Секцією для спецаналізів», — сказав Мікаель. — Що вам про неї відомо?

— Нічого… Я хочу сказати, що саме вони й займалися перебіжчиком.

— Так. Але, погодьтеся, цікаво, що їх немає ніде в організаційній структурі СЕПО.

— Та це ж абсурд…

— Справді, чи не так? Як ви домовлялися про зустрічі? Вони телефонували вам чи ви їм?

— Ні… На кожній зустрічі обговорювалося місце і час наступної.

— Що відбувалося, якщо вам потрібно було з ними зв’язатися? Наприклад, щоб змінити час зустрічі або що-небудь подібне.

— У мене був номер телефону, за яким я міг зателефонувати.

— Який номер?

— Чесно кажучи,