Читати книгу - "Повітряний замок, що вибухнув"

Є… ми можемо довести, що змова існує.

Проте найбільше Лісбет Саландер зацікавили сорок сім папок, що містили 8756 знімків з грубою дитячою порнографією. Знімок за знімком, Лісбет відкривала зображення дітей років п’ятнадцяти або молодше, в основному дівчаток. На кількох фотографіях виявилися зовсім маленькі діти. Деякі із знімків були садистського характеру.

Вона виявила послання щонайменше на десяток людей у різних країнах, які обмінювалися один з одним дитячим порно.

Лісбет прикусила нижню губу. За винятком цього, її обличчя зберігало байдужий вираз.

Їй згадалися ночі, коли вона, дванадцятилітня, лежала, прив’язана ременями, у «позбавленій подразників» палаті дитячої психіатричної клініки Святого Стефана. Телебор’ян раз по раз виринав з напівмороку і розглядав її при світлі нічника.

Вона знала. Її він так і не торкнув, але вона завжди знала.

Лісбет проклинала себе — їй слід було зайнятися Телебор’яном ще кілька років тому, але вона витісняла його з голови, ігнорувала його існування.

Тим самим вона дозволила йому робити паскудство й далі.

Через деякий час вона викликала в ICQ Мікаеля Блумквіста.

Мікаель Блумквіст провів ніч у квартирі Лісбет Саландер на Фіскарґатан. Комп’ютер він вимкнув лише о пів на сьому ранку, і коли він засинав, перед очима у нього стояли знімки грубої дитячої порнографії. Прокинувся він о чверть на одинадцяту, вискочив з ліжка Лісбет Саландер, прийняв душ і замовив таксі, яке підібрало його перед театром «Сьодра театерн». Без п’яти одинадцять він зупинив машину на вулиці Бірґера Ярла і пройшов пішки до кафе «Мадлен».

Соня Мудіґ чекала його за філіжанкою чорної кави.

— Вітаю, — сказав Мікаель.

— Я страшенно ризикую, — сказала вона, не відповівши на привітання. — Якщо стане відомо, що я з вами зустрічалася, мене виженуть з роботи і можуть відправити під суд.

— Від мене про це ніхто не дізнається.

Вона вочевидь нервувала.

— Один з моїх колег щойно побував у колишнього прем’єр-міністра Турбйорна Фельдіна. Він їздив до нього з власної ініціативи, і його робота теж під загрозою.

— Зрозуміло.

— Я вимагаю гарантій анонімності для нас обох.

— Я навіть не знаю, про якого колегу ви говорите.

— Я розповім, але хочу, щоб ви пообіцяли, що він залишиться анонімним джерелом.

— Даю слово.

Вона скосила очі на годинник.

— Ви поспішаєте?

— Так. Я через десять хвилин зустрічаюся з чоловіком і дітьми в пасажі Стурегаллеріан. Чоловік думає, що я на роботі.

— А Бубланськи про це нічого не знає?

— Так.

— Гаразд. Ви з колегою є джерелами, і вам гарантується цілковита анонімність, обом, до могили.

— Мій колега — це Єркер Хольмберґ, з яким ви зустрічалися в Ґетеборзі. Його батько — член Партії центру, і Єркер знає Фельдіна з дитинства. Він поїхав з приватним візитом і спитав про Залаченка.

— Ясно.

У Мікаеля раптом заколотилося серце.

— Фельдін справляє враження порядної людини. Хольмберґ розповів йому про Залаченка і запитав, що Фельдіну відомо про перебіжчика. Фельдін нічого не відповів. Потім Хольмберґ сказав йому про наші підозри відносно того, що люди, які прикривають Залаченка, запроторили Лісбет Саландер до психлікарні. Фельдін страшенно розхвилювався.

— Ясно.

— Фельдін розповів, що відразу після того, як він став прем’єр-міністром, його відвідав керівник СЕПО з одним колегою. Вони розповіли йому фантастичну шпигунську історію про російського агента, котрий перебіг до Швеції, і пояснили, що це найстрашніша військова таємниця Швеції, що за значенням з цим не зрівняється жоден факт зі сфери шведської оборони.

— Так.

— Фельдін говорить, що не знав, як йому слід було чинити. Прем’єр-міністром він став тільки-но, і в уряду ще не було досвіду. Адже країною понад сорок років правили соціалісти. Йому пояснили, що вирішувати він повинен особисто і що коли він стане консультуватися з членами уряду, то СЕПО знімає з себе будь-яку відповідальність. Фельдіну все це здалося неприємним, але він не знав, що йому робити.

— Так.

— Під кінець він вирішив, що мусить зробити так, як пропонують панове із СЕПО. Він видав директиву, яка цілком віддавала Залаченка їм в руки. Він зобов’язався ніколи ні з ким цієї справи не обговорювати, а сам так і не довідався імені перебіжчика.

— Зрозуміло.

— За два періоди перебування при владі Фельдін потім про цю справу практично нічого не чув. Правда, він зробив дещо винятково мудре. Він наполіг на тому, щоб у таємницю посвятили держсекретаря, який мав функціонувати як go between[46] між Об’єднаною адміністрацією міністерств і тими, хто охороняв Залаченка.

— Он як?

— Держсекретаря звуть Бертіль К. Янерюд, йому зараз шістдесят три роки, і він є генеральним консулом Швеції в Амстердамі.

— Дідько.

— Усвідомивши всю серйозність попереднього слідства, Фельдін сів і написав листа Янерюду.

Соня Мудіґ передала через стіл конверт.

Дорогий Бертіль.

Таємниця, яку ми обоє захищали, коли я очолював уряд, стала зараз об'єктом пильної уваги. Людини, котрої ця справа стосувалася, вже немає серед живих, і завдати шкоди їй не можна. Зате можуть постраждати інші люди.

Украй важливо отримати відповіді на необхідні питання.

Той, хто доставить цього листа, працює неофіційно і має мою довіру. Я прошу тебе вислухати його розповідь і відповісти на питання, які він поставить.

Залучи свою знамениту розсудливість.

ТФ

— У листі, отже, мається на увазі Єркер Хольмберґ.

— Ні. Хольмберґ попросив Фельдіна не зазначати імені. Він пояснив, що не знає, хто саме поїде до Амстердама.

— Ви хочете сказати…

— Ми з Єркером усе обговорили. Ми з ним уже ходимо по такій тонкій кризі, що нам потрібні радше весла, ніж «кішки». У нас немає жодних повноважень для того, щоб їхати до Амстердама і допитувати генерального консула. А ви цілком можете поїхати.

Мікаель склав лист і вже почав засовувати його в кишеню піджака, коли Соня Мудіґ досить міцно схопила його за руку.

— Інформацію за інформацію, — сказала вона. — Ми хочемо знати, що Янерюд вам розповість.

Мікаель кивнув. Соня Мудіґ підвелася.

— Зачекайте. Ви сказали, що до Фельдіна приходило двоє людей із СЕПО. Одним був керівник. А хто другий?

— Фельдін зустрічався з ним лише раз і не міг пригадати його імені. Жодних записів під час зустрічі не велося. Він пам’ятає, що той був худий, з тонкими вусиками. Щоправда, його відрекомендували як начальника «Секції для спецаналізів» чи чогось подібного. Фельдін потім дивився організаційну структуру СЕПО, але такого відділу виявити не зміг.

«Клуб Залаченка», — подумав Мікаель.

Соня Мудіґ знову сіла, здавалося, вагаючись.

— Гаразд, — зрештою сказала вона. — Я