Читати книгу - "Жак-фаталіст"

Пан. Вона давно вже у вас?

Хазяйка. Чи й півмісяця буде. її покинули на сусідній станції.

Пан. Як то покинули?

Хазяйка. А так, Боже мій, покинули. Бо є люди від каменю твердіші. Вона мало не втопилась, коли перепливала річку, що тече тут поблизу. Вона дісталася сюди ніби дивом якимсь, і я прийняла її з милосердя.

Пан. Скільки їй років?

Хазяйка. Я думаю, більше як півтора…

На цім слові Жак зареготав і скрикнув:

— Це собака!

Хазяйка. Такої гарної сучечки в цілому світі не знайдеш; я не віддала б Ніколь і за десять луї. Бідна моя Ніколь!..

Пан. У вас добре серце, пані.

Хазяйка. Ваша правда, я своїх тварин і слуг жалію.

Пан. Дуже добре робите. А хто ж то так побив вашу Ніколь?

Хазяйка. Два добродії із сусіднього міста. Вони все шепочуться поміж себе, думають, що ми не знаємо, про що вони та яка в них пригода. Вони ще й трьох годин не пробули тут, а мені вже все про них було відомо. їхня пригода цікава, і, коли б ви не поспішали спати, я розповіла б вам її точно так, як переказав їхній слуга моїй служниці, в якій він пізнав свою землячку, а вона моєму чоловікові, а він мені. Мачуха молодшого з тих добродіїв проїздила тут місяців зо три тому; їхала вона не зовсім зі своєї волі до одного провінційного монастиря, де не дожила до старості; вона в ньому померла, отож ці добродії в жалобі… Та що це я — так непомітно, та й починаю вже їхню історію. До побачення, панове, і надобраніч. Як вам вино, чи добре?

Пан. Чудове.

Хазяйка. А з вечері задоволені?

Пан. Цілковито. Шпінат був трохи пересолений.

Хазяйка. Буває іноді такий гріх зо мною. Спати вам буде зручно, простирадла чисті; тут їх двічі не стелять.

По цьому хазяйка вийшла, а Жак із паном полягали, сміючись із непорозуміння, що мали собаку за корчмарівну чи служницю, і з хазяйчиної пристрасті до бродячої сучки, яка жила в неї два тижні. Пов'язуючи на ніч голову, Жак сказав панові:

— Закладаюсь, що з усього живого в корчмі ця жінка любить тільки свою Ніколь.

Пан відповів йому:

— Може бути, Жаку, але давай спати.

Поки Жак і його пан спочивають, я хочу виконати свою обіцянку й розповісти про того у в'язниці, що цигикав на віолончелі, чи, скоріше, на нервах свого товариша, добродія Гуса.

Цей третій, казав він мені, — управитель вельможного дому. Він закохався в пиріжницю з Університетської вулиці. Пиріжник був добрий чоловік, він більше своєї печі пильнував, аніж дружининої поведінки. Нашим коханцям не так заважали його ревнощі, як його присутність. Що ж вони зробили, щоб позбутися цієї перешкоди? Управитель подав своєму панові заяву, де пиріжника було виставлено як людину лихих звичаїв, п'яницею, що не вилазить із шинку, тварюкою, що б'є свою дружину, найчеснішу і найбезталаннішу із жінок. На підставі цієї заяви він одержав наказа про арешт, і цього наказа, що відбирав чоловікові волю, було доручено приставу для негайного виконання. Трапилося так, що той пристав був приятель пиріжникові. Вони вряди-годи ходили вдвох до винаря; пиріжник постачав пиріжки, пристав платив за пляшку. То цей, прихопивши наказа про арешт, підійшов до дверей пиріжника й подав йому умовлений знак. їдять та поливають вони пиріжки, а пристав і питає у свого товариша, як іде його торгівля.

— Дуже добре.

— Може, в тебе якісь непереливки?

— Начебто все гаразд.

— Чи немає в тебе ворогів?

— Ні, наскільки мені відомо.

— Як живеш ти з родичами, сусідами, з дружиною?

— У мирі та згоді.

— Звідки ж міг узятися в мене наказ заарештувати тебе? — спитав пристав. — Виконуючи свій обов'язок, я мав би схопити тебе за комір, посадити в першу-ліпшу карету й спровадити тебе туди, куди в наказі написано. Ось читай…

Пиріжник прочитав і зблід. Пристав сказав йому:

— Заспокойся, обміркуймо вкупі, що нам краще зробити для моєї й твоєї безпеки. Хто в тебе буває?

— Ніхто.

— Дружина в тебе гарна й кокетлива.

— Я їй волю даю.

— Ніхто на неї бува оком не накинув?

— Їй-богу, ні, хіба що управитель, який іноді потискує їй руки та плеще їй всілякі абищиці, але ж у моїй крамниці, при мені, при моїх пекарчуках, тож я гадаю, що між ними немає нічого недоброго й нечесного.

— Наївний ти чоловік!

— Може бути, але з якого боку не глянь, краще вважати свою дружину чесною, так я й роблю.

— А чий то управитель?

— Пана де Сен-Флорантена.[244]

— А з чиєї канцелярії видано наказа про арешт, як ти гадаєш?

— Може, й з канцелярії пана де Сен-Флорантена.

— Так воно і є.

— О, їсти мої пиріжки, цілуватися з моєю жінкою, ще й мене замкнути — це занадто невдячно, не можу повірити!

— Наївний ти чоловік! Як твоя жінка поводиться останніми днями?

— Вона якась смутна.

— А управителя ти давно бачив?

— Здається, вчора; так, учора.

— Ти нічого не помітив?

— Я дуже неспостережливий, але мені здалося, що, прощаючись, вони робили якісь знаки головою, так ніби одне казало — так, а друге — ні.

— Чия голова казала — так?

— Управителева.

— Вони невинні або ж змовники. Слухай, друже, не повертайся додому, тікай кудись у безпечне місце, до Тампля[245], до Абатства[246], куди знаєш, а я тим часом діятиму; пам'ятай тільки одне…

— Не з'являйся тут, не показуйся й мовчи.

— Згоден.

Тієї ж миті пиріжників будинок оточили якісь люди. До пиріжниці зверталися перевдягнені поліцаї, питали в неї про чоловіка; вона одному відповідала, що він хворий, другому — що він пішов на свято, третьому — що він гуляє на весіллі. Коли повернеться? їй невідомо.

Третього дня годині о другій вранці пристава повідомили, що якийсь чоловік, закутаний з головою в плащ, тихо відчинив надвірні двері й тихо шугнув до пиріжника в хату. Пристав зразу ж прибув на місце в супроводі комісара, слюсаря, фіакра й кількох стрільців. Двері відчинили відмикачкою, пристав із комісаром тихо піднялися сходами. Постукали до пиріжниці в кімнату — ніякої відповіді; постукали ще раз — ніякої відповіді; за третім разом спитали:

— Хто там?

— Відчиніть.

— Хто там?

— Відчиніть, ім'ям короля.

— Гаразд, — сказав управитель пиріжниці, з якою спав, — небезпеки немає: це прийшов пристав виконати наказ. Відчиніть; я назвуся, він піде геть, та й по всьому.

Пиріжниця в сорочці відчиняє й знову лягає в ліжко.

Пристав. Де ваш чоловік?