Читати книгу - "Місто біля моря"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Коли Полевой поранив Козиря-Зірку на горищі штабу ЧОПу, попович з Ровна змушений був залишитися до одужання на квартирі Зенона Печериці і передав йому своє друге завдання.
Цілком можливо, що, коли б Вукович своєчасно не дізнався, де переховується Козир-Зірка, Печериця спокійно під виглядом чергового службового відрядження поїхав би в. Харків, а там завернув би і до Азовського моря. Але трапилось інакше. Печериці довелось водночас і тікати, і виконувати завдання, доручене йому ровенським поповичем.
Маючи в руках Печерицю і Козиря-Зірку, Вукович уже міг зв’язати всі нитки.
Попередження, яке мені зробив Коломієць біля залізничного кип’ятильника, було не випадковим: зайвий розголос про Рогаль-Піонтковську міг перешкодити розкриттю змови.
А нерви мадам в останній час здали. Як тільки їй стало відомо, що Кашкет заарештований, вона похапцем зібрала фамільні брильянти і, дочекавшись присмерків, вирішила «покататися на човні».
У той час, як Петро Маремуха зображав її на сцені, мадам Рогаль-Піонтковська обійшла на легкому тузику хвилеріз, щоб непомітно, з боку відкритого моря, підплисти до пароплава «Балтімора», який довантажували на рейді зерном.
Кузьма Никанорович не сказав нам того вечора, що по сусідству з Рогаль-Піонтковською був човен і в ньому були наші, радянські люди. Отож вони й не дали Глафірі Павлівні схопитися за штормтрап, спущений заздалегідь з борту іржавого вантажного пароплава… Він лише пояснив нам, яка небезпека загрожувала заводу, і кинув фразу: «Мадам затримана своєчасно».
Признаюсь, багатьом із нас не все було ясне в ту піч, коли ми охороняли завод. Я пишу тепер про все так докладно тому, що наступні дні, наповнені розмовами і пересудами про цю таємничу справу, допомогли зрозуміти те, що сталося.
Плещуть азовські хвилі…
Шторм надвечір розгулявся такий, що навіть у порту жовті хвилі з гуркотом били в гранітну стінку молу. Атакуючи шалено порт, вони то підіймали-догори, то ліниво опускали вниз присадкуватий колісний пароплав, готовий до відходу.
Над ободом колеса видно було півкруглий напис:
«ФЕЛІКС ДЗЕРЖИНСЬКИЙ»
У попередній рейс цей пароплав, їдучи в Керч, завернув до нас і перший приніс сумну звістку про смерть людини, іменем якої тепер названий.
Він зайшов тоді в порт з боку коси і ще з зовнішнього рейду загудів тривожно і сумно. Облямований жалібним крепом прапор його був трохи спущений.
Комсомольці порту взнали від радиста подробиці урядового повідомлення ще до одержання з Маріуполя номера газети «Приазовський пролетарій». Вони розповіли нам, що Фелікс Едмундович помер у Москві від розриву серця після свого виступу на пленумі ЦК, де він, як завжди палко і гнівно, викривав мерзенних ворогів народу — троцькістів. Звістка про смерть товариша Дзержинського приголомшила всіх нас… Ще зовсім недавно, перед від’їздом сюди, я чув, як пізно вночі дзвонив Фелікс Едмундович начальнику нашого прикордонного загону. Згадалось, з яким хвилюванням сказав мені тоді Микита Коломієць: «Ти знаєш, хто це дзвонив? Перший чекіст революції!»
На другий день, під час перерви, за дорученням Флегонтова, я читав робітникам ливарні, що зібралися на плацу біля великих машинок, звернення Центрального Комітету ВКП(б) з приводу смерті Дзержинського:
— «Раптово помер від розриву серця товариш Дзержинський, гроза буржуазії, вірний рицар пролетаріату, найблагородніший борець комуністичної революції, невтомний будівник нашої промисловості, вічний трудівник і безстрашний солдат великих боїв…
Його хворе, вкрай перевантажене серце відмовилось працювати, і смерть підкосила його раптово. Славна смерть на передовому посту…»
Прочитав я це і спинився. Відчував, як ридання підступають до горла. Насилу стримався, щоб не розридатися перед цілим цехом, перед сумними і суворими обличчями моїх товаришів по роботі. А потім, коли тихим, приглушеним голосом дочитав звернення до кінця і, згорнувши газету, пішов до робочого місця, мене наздогнав Флегонтов. Він по-батьківському поклав мені на плече свою важку, припорошену графітом робочу руку і сказав півголосом:
— Важко було читати, Василю? Я тебе добре розумію. Така втрата! Ти розумієш зараз, голубе, як ми всі — старики і молодь, комуністи і безпартійні, повинні згуртуватися навколо партії, щоб заповнити і цю втрату, і сміливо йти вперед, незважаючи ні на які підступи буржуазії?..
І, дивлячися зараз у порту на близький і рідний напис «Фелікс Дзержинський», я все ніяк не міг звикнути до думки, що цієї людини вже немає в живих…
«Фелікс Дзержинський» повертався в Ростов-на-Дону з Криму, і ми повинні були йти з ним у рейс по штормовому морю до Маріуполя, на окружну конференцію комсомолу.
Нам, незвичним до шторму, було страшнувато йти вночі в оце бурхливе море.
На самій верхній палубі з’явився високий моряк і крикнув:
— Ей, Селезень! Загвинти скрізь на шлюпках донні пробки! Вийдемо у море, там здійме хвилю ще більшу.
Голос моряка видався знайомим, але з світла я не міг розглядіти його обличчя.
Толя Головацький, що стояв рядом, сказав:
— Діло буде, братці! Барометр падає.
— А мені здавалось — вітер вщухає…
— Нехай тобі не здається, Манджура. Глянь краще на метеовишку. Скільки там було чорних м’ячиків удень? Вісім! А зараз уже з’явився і дев’ятий.
— Та вже коли капітан віддав наказ підготувати шлюпки, значить на морі справжня качка, — згодився з Головацьким веснянкуватий секретар комсомольського осередку таможні Колотилов.
Скрипучим трапом ми піднялись до вахтового. Він перевірив наші квитки, і тоді Головацький запропонував вилізти всім ще вище.
— В каютах жара. Розморить, — сказав Толя, поглядаючи на зблідлого Колотилова.
Ми склали наші речі біля кормової шлюпки і, підійшовши до борту, поглядали на далекі сигнальні вогні, підвішені десь на рівні Кобазової гори.
Незабаром прибрали східці. Вантажники, які лишались на березі, віддали носовий канат. Засвистіла пара, машина запрацювала, і пароплав став повільно відходити від гранітної стінки молу.
Ось і кормовий канат, ослабнувши, упав з причальної тумби. Його перекинули на палубу. Уже нічим не стримуваний, пароплав, маневруючи, швидко залопотів колесами. Заскреготів, засовався на горішній палубі рулевий ланцюг. Напівкруглі портові пакгаузи алюмінієвого кольору відходили від нас все далі.
Силкуючись перекричати вітер, Головацький спитав:
— Заспіваємо, хлопці?
І, видно, розуміючи, що заперечень не буде, він заспівав низьким приємним голосом:
Вперед, комсомольці, вперед, краснофлотці,
На вахту грядущих віків!..
Дзвінкими голосами, що їх вітер миттю відносив, ми підхопили приспів, з ніжністю проводжаючи поглядом знайомий вузенький порт.
Поцятковане жовтими вогниками, поволі пропливало перед нами місто на піщаному приазовському березі. Підспівуючи, я намагався відшукати в нитці прибережних вогнів освітлене віконце нашого будиночка.
Бобир з Маремухою визвались було проводжати мене., але я відмовився. Невідомо було, чи відійде пароплав за розкладом, а завтра ж треба працювати: І ще під звуки
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Місто біля моря», після закриття браузера.