Читати книгу - "Спокута"

Дивлячись на квіти, він прочистив горло. Коли він почав говорити, його голос був позбавлений будь-яких емоцій. Він неначе читав стройовий статут. Тепер він дивився на неї. Погляд у нього був твердий, і він повністю контролював себе. Але на чолі в нього, над бровами, проступили крапельки поту.

— На найважливішу річ ти вже погодилася. Ти маєш якнайшвидше поїхати до батьків і розказати їм все, що вони мають знати, аби переконати їх, що твої свідчення були неправдивими. Коли в тебе вихідний?

— Через тиждень, в неділю.

— Ось тоді й поїдеш. Відвезеш наші адреси та скажеш Джекові й Емілі, що Сесилія чекає їхнього листа. Ще одну річ ти зробиш завтра. Сесилія каже, що ти матимеш вільну годину. Підеш до юриста, до нотаріуса, і зробиш заяву, яка буде підписана й засвідчена. В ній ти поясниш, що ти зробила не так і що тепер ти змінюєш свої свідчення. Копії надішлеш нам обом. Із цим ясно?

— Так.

— Потім напишеш мені дуже детального листа. У ньому ти опишеш абсолютно все, що вважаєш важливим. Все, що примусило тебе твердити, ніби ти бачила мене біля озера. І чому, навіть не маючи певності, ти настоювала на своїй історії протягом усіх місяців аж до мого процесу. Якщо на тебе тиснули — чи то поліція, чи батьки, — я хочу про це знати. Це зрозуміло? То має бути довгий лист.

— Так.

Він зустрівся очима з Сесилією і кивнув.

— І якщо можеш пригадати хоч що-небудь про Денні Гардмена — де він був, що робив, коли саме, хто ще бачив його, одним словом, будь-що, що може поставити під сумнів його алібі, — то ми хочемо почути про це.

Сесилія записувала адреси. Брайоні похитала головою і почала щось говорити, але Робі не звернув на це уваги й перебив її. Він вже підвівся і дивився на годинник.

— У нас дуже мало часу. Ми проведемо тебе до метро. Ми з Сесилією хочемо останню годину побути вдвох, перш ніж я поїду. А тобі протягом сьогоднішнього дня треба буде скласти свою заяву і попередити батьків, що збираєшся приїхати. І можеш почати обдумувати того листа, якого ти надішлеш мені.

Із цим остаточним підсумком її обов’язків він вийшов з-за столу й попрямував до дверей спальні.

Брайоні теж підвелася й сказала:

— Старий Гардмен, очевидно, казав правду. Денні був з ним усю ніч.

Сесилія якраз збиралася віддати складений аркушик, на якому писала. Робі зупинився в дверях спальні.

— Що ти хочеш цим сказати? — запитала Сесилія. — Про що ти говориш?

— Це був Пол Маршал.

У тиші, яка настала, Брайоні намагалася уявити, що зараз діється у них в головах. Роками вони бачили все це цілком певним чином. І усе ж це була, нехай вражаюча, але всього лиш незначна деталь. Ніяких суттєвих змін вона не вносила. Ніяк не змінювала її власну роль.

Робі повернувся до столу.

— Маршал?

— Так.

— Ти бачила його?

— Я бачила чоловіка його зросту.

— Мого зросту.

— Так.

Сесилія зараз стояла і озиралася — от-от почнеться пошук цигарок. Робі знайшов їх і кинув пачку через кімнату. Сесилія закурила і, видихнувши, сказала:

— Мені важко повірити. Він же дурень, я знаю…

— Він жадібний дурень, — сказав Робі. — Але я не можу уявити його з Лолою Квінсі, навіть протягом п’яти хвилин, які знадобилися…

Брайоні розуміла, що, враховуючи все, що сталося, і всі жахливі наслідки, виглядає це досить фривольно, але вона дістала тихе задоволення, сповіщаючи свої разючі новини.

— Я якраз іду з їхнього вінчання.

Знову здивовані роздуми, недовірливі розпитування. Вінчання? Сьогодні вранці? В Клепемі? Потім задумлива тиша, яку переривають поодинокі фрази.

— Я хочу розшукати його.

— Ти цього не зробиш.

— Мені хочеться вбити його.

А тоді:

— Час вирушати.

Ще стільки всього можна було сказати. Але вони виглядали втомленими — чи то її присутністю, чи темою. А може, вони просто хотіли лишитися на самоті. У кожному разі, було ясно — вони вважають, що їхня зустріч добігла кінця. Цікавість була втамована. Все інше могло почекати, поки вона напише свого листа. Робі приніс зі спальні свій кітель і картуз. Брайоні помітила капральські лички.

— Його не дістанеш, — переконувала Сесилія Робі. — Вона завжди покриватиме його.

Кілька хвилин були згаяні, поки вона шукала продуктові картки. Потім вирішила, що це безнадійно, і сказала Робі:

— Вони, певно, лишилися у Вілтширі в котеджі.

Коли вони вже збиралися виходити, і Робі притримав для сестер двері, він сказав:

— Гадаю, ми повинні вибачитися перед матросом Королівського флоту Гардменом.

Внизу, коли вони проходили, місіс Джарвіс не вийшла з вітальні. Вони чули, як по радіо грають кларнети. За дверима Брайоні здалося, що вона вийшла в зовсім інший день. Дув сильний вітер, який ніс пісок, усе стало різкішим, рельєфнішим, було ще більше сонця, ще менше тіні, ніж раніше. На тротуарі не вистачало місця для всіх трьох. Робі й Сесилія йшли за нею, тримаючись за руки. Брайоні відчувала, як пече розтерта п’ята, торкаючись туфлі, але вирішила, що вони не побачать, як вона накульгує. Вона мала враження, що її випровадили. У якийсь момент вона обернулася й сказала, що радо дійде до метро сама. Проте вони настоювали. Їм треба щось купити для Робі в дорогу. Ішли вони мовчки. Пуста балаканина була б недоречною. Вона знала, що не має права питати сестру про її нову адресу, чи у Робі про те, куди він їде поїздом, чи про котедж у Вілтширі. Чи то не звідти привезли дзвіночки? У них там, звичайно ж, була ідилія. І не могла питати, коли ці двоє знову зустрінуться. У них — у неї, її сестри і Робі — була тільки одна спільна тема, і корінилася вона в минулому, якого вже не можна змінити.

Вони стояли біля станції метро «Белем», якій через три місяці судилося дістати жахливий розголос під час бомбардувань Лондона. Невеличкий потік суботніх перехожих оминав їх із двох боків, мимоволі примушуючи триматися щільніше. Вони холодно попрощалися. Робі нагадав, щоб вона взяла трохи грошей, коли піде до нотаріуса. Сесилія сказала, щоб не забула відвезти в Суррей адреси. І то вже був кінець. Вони дивилися на неї, чекаючи, коли вона піде. Але була ще одна річ, якої вона не сказала.

Вона повільно заговорила: