Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Спокута 📚 - Українською

Читати книгу - "Спокута"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Спокута" автора Ієн Макьюен. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 100 101 102 ... 108
Перейти на сторінку:
class="p">— Мені дуже шкода. Я завдала вам такого страшного лиха. — Вони продовжували дивитися на неї, і вона ще раз повторила: — Мені дуже шкода.

Прозвучало це так глупо, так недоречно, ніби вона розбила улюблену кімнатну рослину або забула про чийсь день народження.

Робі м’яко сказав:

— Просто зроби все, що ми тобі казали.

Оте «просто» прозвучало майже примирливо — але не зовсім, ще ні.

— Звичайно, — сказала вона, а тоді повернулася й пішла, знаючи, що вони дивляться їй услід, як вона заходить у касовий зал, перетинає його. Вона купила квиток до станції «Ватерлоо». Коли підійшла до контролера, озирнулася, але їх вже не було.

Вона показала квиток і увійшла в тьмяно-жовте світло, до рипучого, розклекотаного ескалатора, який поніс її вниз, у витворений людським диханням вітерець, що піднімався з темних глибин, дихання мільйона лондонців, яке студило їй обличчя й шарпало капюшон. Вона спокійно стояла, дозволяючи, щоб її несло вниз, вдячна за те, що може рухатися без болю в п’яті. Її дивувало, якою вона почувалася заспокоєною — і лише трішечки зажуреною. Чи була вона розчарована? Навряд чи вона чекала, що буде прощена. Те, що вона відчувала, було більше схоже на тугу за домом, хоча для цього й не було підстав, бо не було дому. Але їй було тужно покидати сестру. Саме сестри їй не вистачало — точніше, сестри разом із Робі. Їхнього кохання. Ні Брайоні, ні війна не змогли вбити його. І це втішало її, поки вона занурювалася в глибини під містом. Як Сесилія притягла його до себе очима. А ця ніжність у її голосі, коли вона кликала його повернутися зі своїх спогадів, з Дюнкерка, з тих доріг, які привели його туди. Колись вона так говорила часом із нею, коли Сесилії було шістнадцять, а вона була шестирічною дитиною, і весь світ навкруг був лихим. Або вночі, коли Сесилія приходила рятувати її від кошмару й забирала до себе в ліжко. Прокидайся. Це лиш поганий сон. Брайоні, прокидайся. Як же легко забулася ця бездумна родинна любов. Вона зараз линула вниз, крізь тьмяне брунатне світло, майже на саме дно. Інших пасажирів не було видно, і повітря раптом застигло. Вона була зовсім спокійна, коли обдумувала, що їй треба буде зробити. Записка батькам і офіційна заява заберуть дуже мало часу. Потім вона буде вільна весь день. Вона знала, що від неї вимагається. Не просто лист, а новий варіант, спокута, і вона готова була почати.

БТ

Лондон, 1999

Який це був дивний час. Сьогодні, у свій сімдесят сьомий день народження, я вирішила востаннє навідати бібліотеку Імперського воєнного музею в Ламбеті. Це цілком відповідало моєму особливому настрою. Читальний зал, розміщений просто під куполом будинку, був раніше каплицею Королівського Віфлеємського госпіталю — старого Бедламу. Там, куди раніше приходили помолитися божевільні, тепер збиралися вчені, досліджуючи масове божевілля війни. Машина, яку мали прислати родичі, приїде лише після ланчу, тому я вирішила відволіктися, перевіряючи останні подробиці, і попрощатися з хранителем документів і з веселими швейцарами, які ескортували мене в ліфті вниз і вгору протягом усіх цих холодних тижнів. Я хотіла також подарувати архіву десяток довгих листів, написаних мені старим містером Нетлом. Гадаю, це був мій уродинний подарунок самій собі — на одну-дві години прикинутися зайнятою, клопочучись усіма тими маленькими справами, що накопичуються під кінець і є частиною не дуже бажаного процесу завершення роботи. В такому настрої я працювала вчора весь день у своєму кабінеті; тепер усі чернетки впорядковані, дати проставлені, фотокопії всіх документів надписані, позичені книжки відкладені для повернення власникам, і все розкладене у відповідні папки. Я завжди любила наводити під кінець порядок.

Було дуже холодно і мокро, а я почувала себе надто схвильованою, аби їхати громадським транспортом. Я сіла в таксі біля Риджентс-Парку і, поки ми довго повзли центральною частиною Лондона, думала про тих нещасних мешканців Бедламу, які були колись публічною розвагою, і міркувала, жаліючи сама себе, як я незабаром поповню їхні ряди. Прийшли результати мого обстеження, і вчора вранці я ходила на прийом до лікаря, щоб довідатись про них. Новини були невтішними. Так він і сказав, як тільки я зайшла й сіла. Мої головні болі, відчуття, що стискає скроні, мають цілком конкретну причину, яка не віщує нічого доброго. Він показав кілька зернистих плямок на одному з секторів томограми. Я помітила, як тремтить олівець у нього в руці, і подумала, чи не страждає він теж від якогось неврозу. Під впливом настрою «убий-гінця-з-дурною-звісткою» я щиро сподівалася, що так воно і є. У мене відбуваються, сказав він, послідовні, майже непомітні мікроінсульти. Процес ітиме повільно, але мій мозок, мій розум перестає працювати. Незначні прогалини в пам’яті, які чатують на всіх нас після певного віку, ставатимуть все відчутнішими, все більш виснажливими, аж настане час, що я вже не помічатиму їх, бо втрачу здатність будь-що усвідомлювати. Зміна днів тижня, події, що відбувалися вранці, а й навіть десять хвилин тому, стануть недоступними для мене. Мій номер телефону, моя адреса, моє ім’я і все те, що я зробила зі своїм життям — все це зникне. Через два, три чи чотири роки я вже не впізнаватиму своїх найдавніших друзів, які ще житимуть, а коли прокидатимусь вранці, то не усвідомлюватиму, що я у своїй власній кімнаті. Та й покину я невдовзі свою кімнату, бо мені потрібен буде постійний догляд.

Лікар сказав, що в мене васкулярна деменція, але й намагався певною мірою втішити. Він із десяток разів повторив, що процес буде дуже повільним. І це краще, ніж старечий склероз мозку з його різкими змінами настрою та агресивністю. Якщо мені пощастить, то перебіг хвороби матиме полегшену форму. Може, я й не почуватимуся нещасною — просто безтямна стара квочка в кріслі, яка нічого не знає, нічого не чекає. Я сама попросила його бути відвертим, тож не могла нарікати. А потім він спішно почав мене випроваджувати. В приймальні у нього сиділо дванадцятеро людей, чекаючи своєї черги. На завершення, допомагаючи мені одягти пальто, він окреслив мої перспективи: втрата пам’яті, коротко- й довготривалої, зникання окремих слів — прості іменники почнуть зникати першими, — потім мови взагалі, разом зі втратою рівноваги, а незабаром і повного контролю над рухами і, нарешті, всієї автономної нервової системи. Щасливої дороги!

Я не була дуже засмучена, принаймні не одразу. Навпаки, я була збуджена

1 ... 100 101 102 ... 108
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Спокута», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Спокута"