Читати книгу - "Твори в 4-х томах. Том 1"

— Знаю, — сказав я. — Американського посла всі знають.

— Він зараз тут, у місті.

— Атож, — сказав я. — Його вже всі бачили.

— І я його бачив, — озвався Монтойя.

Він замовк. Я голився далі.

— Сідайте, — сказав я. — Може, вип'ємо? Я попрошу, щоб принесли чогось.

— Ні, мені треба йти.

Я доголився і сполоснув над умивальником обличчя холодною водою. Монтойя все ще стояв, ніяковіючи дедалі більше.

— Тут ось що, — сказав він. — До мене щойно приходив розсильний з «Гранд-отелю» — приніс для Педро Ромеро й Марсіаля Лаланди запрошення від посла на сьогоднішній вечір, на каву.

— Що ж, — сказав я. — Марсіалеві це не зашкодить.

— Марсіаль сьогодні зранку в Сан-Себастьяні. Виїхав туди машиною з Маркесом. Навряд чи вони повернуться до завтра.

Монтойя збентежено стояв, чекаючи, що я скажу.

— Не передавайте Ромеро запрошення, — порадив я.

— Ви так гадаєте?

— Безумовно.

Монтойя але засяяв з радості.

— Я вирішив спитати вас, бо ви американець, — сказав він.

— Я б зробив тільки так.

— Тут ось що, — сказав Монтойя. — До такого хлопця всі липнуть. Не знаючи достоту, чого він вартий. І що він може. А захвалювати іноземці мастаки. Починається з чашки кави в «Гранд-отелі», а за рік хлопець, вважай, пропав.

— Як Альгабено.

— Так, як Альгабено.

— Скільки сюди всякого наїхало, — сказав я. — Є навіть одна американка, що колекціонує матадорів.

— Знаю. Вони вибирають молодих.

— Атож, — сказав я. — Старі гладшають.

— Або божеволіють, як Гальйо.

— Отже, тут і думати нема чого, — сказав я. — Не передавайте йому запрошення, та й по всьому.

— Він таки гарний хлопець, — сказав Монтойя. — Нехай тримається своїх. Не треба йому лізти в те багно.

— Може, вип'єте? — спитав я.

— Ні,— відповів Монтойя, — мені треба йти.

Він вийшов.

Я спустився сходами, вийшов на площу й пішов під аркадою. Дощ не вщухав. Я зазирнув до «Іруньї», але наших там не було, і я, обійшовши площу, повернувся до готелю. Всі четверо обідали в їдальні на першому поверсі.

Вони випередили мене настільки, що годі було навіть намагатись їх наздогнати. Вілл наймав чистильників взуття для Майкла. Чистильники раз у раз зазирали в двері знадвору, Вілл кликав кожного й показував на Майклові ноги.

— Це вже водинадцяте мені глянсують черевики, — сказав Майкл. — Вілл, певно, здурів.

Чистильники, видно, переказували новину своїм друзям. Увійшов іще один.

— Limpia botas? [61] —спитав він Вілла.

— Не мені,— сказав Вілл. — Цьому сеньйорові.

Хлопець укляк поряд із своїм товаришем і заходився терти Майклів вільний черевик, який і так уже сяяв в електричному світлі.

— З Біллом не знудишся, — сказав Майкл.

Я пив червоне вино й так відстав від них, що мені зробилось аж трохи незручно за цю комедію з чистильниками. Я озирнувся. За сусіднім столиком сидів Педро Ромеро. Коли я кивнув йому, він підвівся й запросив мене перейти до його столика й познайомитися з його приятелем. Наші столики стояли поряд, майже впритул. Я познайомився з його приятелем, мадрідським спортивним оглядачем, маленьким чоловічком з виснаженим обличчям. Я сказав Ромеро, що мені дуже подобається його робота, й він явно зрадів. Ми розмовляли по-іспанському, а оглядач трохи знав французьку. Я потягся був до нашого столика по свою пляшку вина, але оглядач зупинив мене. Ромеро засміявся.

— Випийте нашого, — сказав він по-англійському.

Говорив він по-англійському затинаючись, але мова, видно, йому подобалась, і коли ми розбалакались, він почав розпитувати про слова, в значенні яких сумнівався. Його особливо цікавив точний англійський переклад виразу corrida de toros. Йому здавалося, що «бій биків» — це все-таки не те. Я пояснив, що по-іспанському «бій биків» — це lidia toro. Іспанське слово corrida по-англійському означає біг биків. А по-французькому — course de taureaux, докинув оглядач. Отже, іспанського виразу «бій биків» не існує.

Педро Ромеро сказав, що навчився трошки говорити по-англійському в Гібралтарі. Народився він у Ронді — це неподалік від Гібралтара. На матадора вивчився в Малазі, в тамтешній школі кориди. Школу ту він відвідував лише три роки. Оглядач підсміхався з малазьких слівець, що прохоплювалися в мові Ромеро. Хлопець сказав, що йому минуло дев’ятнадцять років. Його старший брат виступає разом з ним як бандерильєро, але мешкає в іншому, меншому готелі, разом з усією куадрильєю. Ромеро спитав мене, скільки разів я бачив його на арені. Я сказав, що тільки три. Тут-таки я згадав, що насправді бачив його лише двічі, але вже не виправляв помилки.

— Де ви бачили мене раніше? В Мадріді?

— Так, — збрехав я. Я читав у спортивних газетах репортажі про два його виступи в Мадріді й тому був спокійний.

— Перший виступ чи другий?

— Перший.

— То був поганий виступ, — сказав він. — Удруге я виступив краще. Пам'ятаєте? — звернувся він до оглядача.

Він анітрохи не бентежився. Він говорив про свою роботу так, наче йшлося про когось іншого. В ньому не було ні краплі марнославства чи хвастощів.

— Я дуже радий, що вам подобається моя робота, — сказав він. — Але того, що я вмію, ви ще не бачили. Якщо завтра попадеться добрий бик, я постараюся показати вам.

Сказавши це, він усміхнувся, щоб ми з оглядачем не подумали, що він хвалиться.

— Що ж, подивимось, подивимось, — мовив оглядач. — Я б дуже хотів, щоб ви мене переконали.

— Він не дуже високої думки про мою роботу, — обернувся до мене Ромеро. Очі його були серйозні.

Оглядач пояснив, що загалом виступи Ромеро йому дуже подобаються, але їм бракує певної довершеності.

— От завтра побачите, якщо попадеться добрий бик.

— Ви бачили завтрашніх биків? — звернувся до мене оглядач.

— Так. Бачив, як їх вивантажували.

Педро Ромеро подався вперед:

— І як вони вам?

— Добрі,— сказав я. — Кожен важить близько двадцяти шести ароба. Дуже короткі роги. Хіба ви їх не бачили?

— Авжеж, бачив, — відповів Ромеро.

— На двадцять шість ароба жоден з них не потягне, — сказав оглядач.

— Не потягне, — погодився Ромеро.

— І замість рогів у них банани, — сказав оглядач.

— По-вашому, банани? — спитав Ромеро. Він з усмішкою обернувся до мене. — Ви б їх бананами не назвали, правда?

— Правда, — сказав я. — Роги як роги.

— Вони дуже короткі,— сказав Педро Ромеро. — Дуже, дуже короткі. Та все-таки не банани.

— Слухай, Джейку, — гукнула Брет з-за сусіднього столика. — Ти чого нас покинув?

— Я ненадовго, — відповів я. — У нас тут розмова про биків.

— По-моєму, ти зазнаєшся.

— Скажи йому, що в бика нема нічого, окрім пупка! — крикнув Майкл. Він був п'яний.

Ромеро запитливо глянув на мене.

— Він п'яний, — пояснив я. — Borracho! Muy borracho!

— Ти б познайомив нас із своїми друзями, — сказала Брет. Вона не