Читати книгу - "Твори в 4-х томах. Том 1"

Я спитав, чи не вип'ють вони з нами кави. Обидва підвелись. Обличчя в Ромеро було дуже смагляве. Тримався він чудово.

Я відрекомендував їх усім по черзі, а потім з'ясувалося, що за цим столиком нам не поміститися, тож ми всі перейшли пити каву до більшого столу під стіною. Майкл замовив пляшку фундадору й чарки для всіх. Потім почалися п'яні балачки.

— Скажи йому, що писати — це, як на мене, паскудство, — мовив Білл. — Скажи йому, ну! Скажи йому, мені соромно, що я письменник!

Педро Ромеро сидів поряд із Брет і слухав її.

— Ну, скажи ж йому. Скажи! — не вгавав Білл.

Ромеро, всміхаючись, глянув на нас.

— Цей добродій, — сказав я, — письменник.

Ромеро з повагою подивився на Білла.

— І той теж, — показав я на Кона.

— Він схожий на Вільяльту, — сказав Ромеро, дивлячись на Білла. — Правда ж, Рафаелю, він схожий на Вільяльту?

— Я цього не помічаю, — сказав оглядач.

— Ні, справді,— мовив Ромеро по-іспанському, — він страшенно схожий на Вільяльту. — А що робить отой ваш п'яний приятель?

— Нічого.

— Тому й п'є?

— Ні. Він збирається одружитись із цією сеньйорою.

— Скажи йому: в бика нема нічого, окрім пупка! — загорлав Майкл, зовсім п'яний, з іншого кінця столу.

— Що він каже?

— Він п'яний.

— Джейку! — знову гукнув Майкл. — Скажи йому, що в бика нема нічого, окрім пупка!

— Ви зрозуміли? — спитав я.

— Так.

Я не бентежився, бо був певен, що він не зрозумів.

— Скажи йому, що Брет хоче подивитись, як він надягає свої зелені штани.

— Цить, Майкле.

— Скажи йому, Брет аж помирає, так хоче знати, як він залазить у ті свої штани.

— Цить.

Ромеро тим часом крутив у руці порожню чарку й розмовляв з Брет. Брет говорила по-французькому, а він — по-іспанському й трохи по-англійському й сміявся.

Білл наповнив чарки.

— Скажи йому, що Брет хоче прийти до…

— Коли тобі нарешті заціпить, Майкле?

Ромеро звів очі й усміхнувся.

— Це я зрозумів, — сказав він.

Цієї миті до їдальні ввійшов Монтойя. Він уже хотів був усміхнутися до мене, але тут побачив, що Педро Ромеро, з великою чаркою коньяку в руці, сидить поміж мною й жінкою з оголеними плечима й весело сміється, а довкола всі п'яні. Він навіть не кивнув.

Монтойя вийшов. Майкл звівся, готуючись виголосити тост.

— Вип'ємо за… — почав він.

— Педро Ромеро! — сказав я.

Всі підвелися. Ромеро сприйняв тост вкрай поважно, ми цокнулися й випили, я, може, надто квапливо, бо Майкл намагався пояснити, що він хотів випити зовсім за інше. Але все скінчилося добре, Педро Ромеро потис нам руки й вийшов разом із спортивним оглядачем.

— Боже, який чарівний хлопчик! — сказала Брет. — Мені таки страшенно кортить подивитись, як він залазить у той свій костюм. Певно, він користується ріжком для взуття.

— Я хотів сказати йому це, — почав Майкл, — а Джейк мене перебив. Чому ти перебив мене? Гадаєш, ти говориш по-іспанському краще від мене?

— Ет, відчепися, Майкле. Ніхто тебе не перебивав.

— Ні, я цього так не залишу. — Він одвернувся од мене. — Ви гадаєте, що ви чогось варті, Коне? Гадаєте, вам місце в нашому товаристві? В товаристві, що хоче розважитися? Ради бога, не галасуйте так, Коне!

— Годі вам, Майкле, — сказав Кон.

— Гадаєте, ви тут потрібні Брет? Гадаєте, ми без вас не можемо обійтися? Ну, скажіть, чого ж ви мовчите?

— Я нещодавно сказав вам усе, що мав сказати, Майкле.

— Я, звісно, не письменник. — Майкл підвівся, заточуючись, і сперся руками об стіл. — Я не геній. Але я знаю, коли я зайвий. Чому ви не відчуваєте, коли ви зайвий, Коне? Ідіть. Ідіть геть, Христом-богом прошу. Заберіть геть свою скорботну єврейську фізіономію. Так я кажу чи ні?

Він подивився на нас.

— Так, так, — сказав я. — Ходімо всі до «Іруньї».

— Ні, ви скажіть, чи так я кажу? Я кохаю цю жінку.

— Ох, не починай знову. Годі вже, Майкле, — сказала Брет.

— По-твоєму, я не маю рації, Джейку?

Кон сидів за столом. Його обличчя стало жовтаво-блідим, як завжди, коли його кривдили, та водночас здавалося, що йому це подобається, що йому приємна ця наївна п'яна гра в герої. Оце ж і є роман із знатною леді!

— Джейку! — сказав Майкл. Він мало не плакав. — Ти знаєш, що я маю рацію. — Послухайте, ви! — Він обернувся до Кона. — Забирайтеся! Забирайтеся геть!

— Нікуди я не піду, Майкле, — відповів Кон.

— А я вас примушу! — Майкл рушив до нього в обхід столу.

Кон підвівся і зняв окуляри — жовтаво-блідий, він став напоготові у відкритій стойці, гордо й безстрашно чекаючи нападу, ладний прийняти бій за даму серця.

Я схопив Майкла.

— Ходімо до кафе, — сказав я. — Хто ж б'ється в готелі.

— Правда, — сказав Майкл. — Це ти правду кажеш.

Ми рушили до виходу. Поки Майкл, заточуючись, піднімався сходами, я озирнувся й побачив, що Кон надіває окуляри. Білл сидів за столом і знову наливав собі в чарку фундадор. Брет сиділа, дивлячись просто себе.

Коли ми вийшли на площу, дощу вже не було, і крізь хмари намагався пробитися місяць. Знявся вітер. На другому кінці площі грав військовий оркестр, і люди юрмилися навколо піротехніка та його сина, що запускали вогняні кулі. Кулі злітали вистрибом, навскоси, і вітер розривав їх або кидав об стіну одного з будинків на площі. Іноді вони падали в натовп. Магній спалахував, ракета вибухала й гасла в натовпі. Ніхто на площі не танцював, рінь була надто мокра.

Брет, під руку з Біллом, підійшли до нас. Ми стояли в натовпі й дивились, як дон Мануель Оркіто, король фейерверка, обережно орудуючи киями на маленькому помості, піднімає кулі над натовпом і пускає їх за вітром. Але вітер прибивав їх усіх до землі, і обличчя дона Мануеля Оркіто блищало від поту в світлі його хитромудрих ракет, що падали в натовп, вибухали й стрибали, плюючись вогнем і потріскуючи, в людей під ногами. Люди здіймали крик щоразу, як нова світляна паперова куля переверталася, спалахувала й падала.

— Вони глузують з дона Мануеля, — сказав Вілл.

— А звідки ви знаєте, що його звуть дон Мануель? — спитала Брет.

— Прочитав в афіші. Дон Мануель Оркіто, піротехнік esta ciudad[62].

— Globos illuminados[63],— сказав Майкл. — Парад globos Шиті nados. Так написано в газеті.

Вітер відносив звуки оркестру.

— Нехай би вже хоч одна злетіла, — сказала Брет. — На цього дона Мануеля дивитися страшно.

— Це ж він кілька тижнів готував ті ракети, хотів, певно, написати в небі: «Слава святому Ферміну», — сказав Білл.

— Globos illuminados, —