Читати книгу - "Залишенець."

Доля дедалі більше від нас відверталася. У середині червня безслідно пропали Цокало, Фершал й одноокий Карпусь. Вони трійкою пішли в бік Ребедайлівки — і не повернулися. Важко сказати, що з ними сталося, та я був певен, що козаків спіткала біда. Про всяк випадок ми на якийсь час покинули печеру. Трохи згодом попід Великодньою горою з'явилися озброєні «лісоруби» — селяни-відповідачі шукали наших слідів. Ми принишкли неподалік печери, готові щомиті зірватися з місця. Кожен тримав коня за вуздечку, погладжуючи його, щоб часом не заіржав.

«Лісоруби», минаючи нас кроків за сто, нічого не помітили.

А якщо хтось і побачив сліди від копит, то міг промовчати.

Такі збірні загони з відповідачів нас не лякали (ми називали їх дерев'яними), але в разі зіткнення довелося б переходити на інше місце.

Нас зосталося восьмеро. Вовкулака, Біжу, Ходя, Василинка, Ладим, Невіруючий Хома, «дикий» Гриць і я. Оце і весь Лебединський полк. Після того, як троє наших не повернулися, хлопці підупали духом. Ще раніше почав закисати Біжу. Втративши брата, він став мовчазним і замкнутим. Я не знав, як його розрадити. «Може, провідаєш свої Мурзинці?» — якось спитав у нього. Біжу мовчки похитав головою. Додому йому не було вороття, але я думав, що, може, він хоче від нас піти, то хай би йшов.

Я готовий був полегшити йому цей крок. Я взагалі хотів, щоб Василинка й Біжу вийшли з лісу. Ще такі юні, вони могли розпочати інше життя. Та це залежало від них самих.

А зараз треба було підняти козакам настрій. Лише гостра й успішна операція могла підігріти їхню віру у власні сили. Наша відвага давно не впивалася медом.

Я послав Василинку розвідати, що діється на станції Фундукліївка. Залізниця завжди викликала у хлопців особливий інтерес. Спалити сільраду, волосний виконком чи комезу — діло одне, а потрусити вузлову станцію, зупинити поїзд — то вже був вихід у ширший світ. Вихід на Ростов і Москву, чий невгамовний народець безнастанно снував нашими залізницями.

Василинка прийшов через два дні і сказав, що на станції стоїть відділ залізничної охорони із дванадцятії чоловік. Окрім того, Фундукліївку патрулює дорожня міліція. Є там, звичайно, й уповноважений гепеву[*]. Засідає в кімнаті з табличкою «Дежурный по станции».

Уночі ми перейшли до соснового бору, який підступав до станції, проте навідали «бабусю Фундукліївку», коли розвиднилося. Зробити це затемна було б ще зручніше, тільки тоді наш візит не вийшов би таким офіційним. Поки мої хлопці роззброювали охоронців у пристанційній касарні, я заглянув до «чергового по станції» і попросив не хвилюватися, адже наша банда фіктивна. Ми, сказав я, тільки вдаємо напад, щоб мати добрий поголос, оскільки нам потрібна довіра бандитів, які ще переховуються у довколишніх лісах. Адже ми їх виловлюємо. Наш спецзагін сформований органами ҐПУ, але про це не повинна знати жодна душа, окрім нього — «чергового по станції».

— К сожалєнію, ми винуждєни і вас обєзоружіть, — сказав я, звільняючи його кобуру від кілограмового тягаря (саме стільки важить парабелум з усіма набоями). — І докумєнтікі пожалоста.

«Черговий по станції» виявився доволі кмітливим, хоча зовні мені не сподобався. Людям, у яких щелепи ширші за лоба, я ніколи не довіряв.

— Пачєму мєня нікто нє прєдупрєділ? — око чекістакумедно сіпнулося. Спершу навіть здалося, що він, сучий син, мені підморгує.

— Ето строжайшая тайна. Нікто нє должен засомневаться в подлінності нашей банди. Ви мєня понялі?

— Кажется, да.

— Тогда слушайте меня внимательно.

Щоб усе було схоже на правду, я наставив на нього наган і наказав покликати начальника станції та касира з усіма грішми, що є в касі. Його око знов кумедно сіпнулося, але сучий син прочинив двері й гукнув:

— Лєдяєв! Капула! Ка мнє!

До кімнати вони вкотилися разом і, вгледівши «бандита» з наганом, усе зрозуміли. Касир Капула швидко приніс брезентову торбу із грішми.

— Ви можете дать нам распіску в том, што забралі дєньгі? — раптом спитав чекіст.

— Канешно, — сказав я. — Дайте карандаш і бумагу.

Я зробив це з великою радістю. Письмово засвідчив, що касу реквізував сотник Завірюха, оскільки серед шкурників гроші ходять і на тому світі.

Прочитавши розписку, чекіст подивився на мене, як пес на висівки.

— Ви что, іздєваєтєсь?

— Пожалуй, да, — сказав я і, діставши з піхов австрійський тесак, різонув по телефонних дротах.

— Ви настаящій бандіт, — «підморгнув» мені сучий син.

— А ти сумнівався? — Я увігнав тесака йому в ліву нагрудну кишеню. Він незграбно сповз зі стільця на підлогу.

Начальник станції і касир підняли руки.

— Службовців ми не чіпаємо, — пояснив я. — Якщо не показуватимете носа надвір, то будете живі.

А надворі все відбувалося швидко і злагоджено: козаки не лише роззброїли охорону й міліцію, але встигли вже всіх роздягнути і, як овець, загнати до пристанційної комори із заґратованими віконцями. Зробили це без жодного пострілу. Під стіною залишився в калюжі крові командир охоронного відділу, який «не понял» наказу Вовкулаки.

Прихопивши дещо з речей та провізії, ми лісом відійшли під Нову Осоту. Тут, як у кращі часи, я вишикував загін й оголосив подяку «за взяття станції Фундукліївки». Козаки збадьорилися, та невдовзі розгорілася й суперечка. Біжу не міг змиритися з тим, що ми не винищили охорону станції. Після смерті брата ним трусила жадоба помсти. Його підтримали Ладим і Невіруючий Хома.

— Хлопці, — сказав я. — Тепер інша війна. Відвага не повинна впиватися тільки кров'ю.

Ладим, ніби нічого не чуючи, поволі затяг:

Ой, що ж бо то за ворон,

Що він за один,

Що згукує товариство

У той лісок Лебедин…

Коли я вперше почув од Ладима цю пісню, то був певен, що він її придумав сам. Аж ні — Ладим сказав, що цій пісні вже сотні, може, й тисяча літ. І ось виходило так, що хтось через сторіччя підказував мені, як діяти далі. Іди до Лебединського лісу, наказував він. Незабаром жнива — і більшовики знову попруть грабувати селян. Іди і перешкоджай їм як тільки можеш.

Ладим знав, що і для кого співає.'Тому він ніколи не доспівував цю пісню до кінця. Бо те, про що там співалося далі, відбулося сотні, а може, й тисячу років тому:

Гей, поховали пана отамана

В сиру