Читати книгу - "Диво в Берліні. Як дев’ять веслярів поставили нацистів на коліна"

У невеликому квадраті білого світла у величезній, темній порожнечі стадіону Луїс переслідував Шмелінга по рингу, як хижак, протягом 3-х раундів, гамселячи його жорсткими ударами лівої в обличчя. Виглядало на те, що це буде короткий вечір. Але в 4-му раунді, на голому місці, Шмелінг завдав потужного удару правою в скроню, який збив Луїса в сидяче положення на підлогу. Через 2 рахунки Луїс звівся на ноги, закривши обличчя і відступаючи, поки не прозвучав гонг. Протягом 5-го раунду, здавалося, Луїс був заціпленим і небоєздатним. А потім, у кінці 5-го раунду, після гонга, який жоден боксер не почув через рев натовпу, Шмелінг завдав особливо нищівного удару правою по лівому боці голови Луїса. Протягом наступних 6 раундів Луїс рухався по рингу хитаючись, обстрілюваний безжальним шквалом ударів правою у щелепу, якимось чином залишаючись на ногах, але заробляючи мало очок, а то й зовсім нічого, і завдаючи невеликої шкоди німецькому боксерові. Багато людей у переважно білому натовпі тепер раптом люто повернулися проти Луїса. «В нестямі від радості», за словами «Нью-Йорк Таймс», вони репетували на Шмелінга, щоб закінчував бій. Нарешті, у 12-му раунді Шмелінг пішов на знищення суперника. Луїс тепер майже безцільно хитався по рингу. Німець нахилився до його тіла і випустив швидкострільний град жорстких ударів правою по голові та обличчю, а потім завдав один завершальний нищівний удар у щелепу. Луїс опустився на коліна, потім повалився уперед обличчям на підлогу. Суддя Артур Донован відрахував нокаут. Згодом у вбиральні Луїс сказав, що не пам’ятає нічого про бій поза 5-м раундом.

У ту ніч в Гарлемі дорослі чоловіки відкрито плакали на вулицях. Юнаки кидали каміння в автомобілі, повні білих уболівальників, які поверталися з матчу. У німецьких кварталах Нью-Йорка люди танцювали на вулицях. У Берліні Адольф Гітлер телеграфував привітання Шмелінгу і послав його дружині квіти. Але ніхто в Німеччині не був щасливішим від розвитку подій того вечора, ніж Йозеф Геббельс. Він провів ніч у своїй шикарній альтанці на Шваненвердер, сидячи з Магдою і дружиною Шмелінга Анною, слухаючи бій по радіо в досвітні години. Він послав Шмелінгу свою власну вітальну телеграму: «Ми пишаємося вами. З найкращими побажаннями і Хайль Гітлер». Потім він наказав контрольованому державою агентству новин «Рейтере» виступити із заявою: «Непохитно і не без підстав, ми вимагаємо, щоб Бреддок захищав титул на німецькій землі». Наступного дня, все ще схвильований, Геббельс сів та зробив запис у своєму журналі: «Ми були як на голках увесь вечір із дружиною Шмелінга. Ми розповідали один одному історії, сміялися і підбадьорювали один одного. У 12-му раунді Шмелінг нокаутував негра. Фантастично. Драматичний, захоплюючий бій. Шмелінг бився за Німеччину і переміг. Біла людина перемогла чорну, і біла людина була німцем. Я не лягав спати до 5-ї ранку».

Одначе, зрештою, Джо Луїс сміятиметься останнім. Він буде, звичайно ж, битися з Максом Шмелінгом знову, 2 роки по тому, і Шмелінг витримає всього лиш 2 хвилини і 4 секунди, поки його кут не викине рушник. Джо Луїс царюватиме як чемпіон світу у важкій вазі з 1937 по 1949 роки, ще довго після того, як обгоріле тіло Йозефа Геббельса витягнуть із тліючих руїн рейхсканцелярії в Берліні та покладуть поруч з тілом Магди і їхніх дітей.

У суботу ввечері Ульбріксон сказав хлопцям основної університетської команди, що вони можуть узяти тренерський катер для прогулянки, якщо захочуть. Їм набридли забави лише в парку розваг якраз над ними на пагорбі, і Ульбріксон не хотів, щоб вони тинялися довкола елінга весь вечір, хвилюючись і нервуючи з приводу перегонів у понеділок.

Хлопці покликали із собою одного зі студентських менеджерів команди як пілота і штурмана, і купою завалились у човен. Не знаючи, куди плисти, вони вирішили відвідати президента Сполучених Штатів, який, за їхнім розумінням, жив десь угорі за течією річки. Вони завели дросель, і човен повернув на річку, прямуючи на північ повз елінги Військово-морського флоту і Колумбії. Вони помчали на північний захід через вигин на Крам Елбоу і пропливли ще 3 кілометри уздовж лісу та скель, поки не дісталися до причалу з табличкою «Станція «Гайд-Парк». Там вони спитали когось, як дістатися до будинку президента, і їх спрямували на бухту за 1.5 кілометра вниз по річці.

Знайшовши бухту, вони лишили менеджера відповідальним за катер, перейшли через кілька залізничних колій, обережно перелізли через вузьку естакаду і попрямували вгору по схилу через ліс. Наступних півгодини вони бродили вузенькими стежечками й зарослими дорогами, перетинали широкі галявини, оминули покинутий млин і стайню, величиною із собор, поки нарешті не наскочили на якісь теплиці і будиночок садівника, який виявився обжитим. Вони постукали у двері, і з’явилася літня пара. Коли хлопці спитали, чи є десь тут поруч маєток президента, вони з ентузіазмом кивнули й повідомили, що вони знаходяться в ньому, а потім вказали шлях до головного будинку. Пройшовши через прилеглий будиночок для дітей по ще одній стежці, вони, нарешті, дісталися до широкої дороги з гравію, що вела до великого просторого газону, на якому стояв Спрінгвуд, величний триповерховий особняк Рузвельтів із цегли і каменю з напівкруглою галереєю, яку підтримували білі грецькі колони. Це був, безумовно, найпрекрасніший будинок із тих, що будь-хто із них коли-небудь бачив.

Схвильовані, але далекі від того, щоб тепер відступати, хлопці шанобливо піднялись вгору на галерею і зазирнули всередину. Час підходив до 21:00, і вже сутеніло. Усередині вони побачили молодика приблизно їхнього віку, що притулився на кінці довгого столу й читав книжку. Вони постукали у двері. Юнак, схоже, покликав прислугу, але потім відклав книгу і підійшов до дверей сам. Коли він відчинив двері, хлопці назвались, зазначили, що зустрічалися з Джоном Рузвельтом минулого року, і запитали, чи вдома президент. Його немає, сказав юнак, але охоче запросив їх зайти. Він відрекомендувався як Франклін Рузвельт-молодший, але просив називати його Френк. Юнак злегка усміхнувся