Книги Українською Мовою » 💙 Детективи » Непосидючі покійнички 📚 - Українською

Читати книгу - "Непосидючі покійнички"

454
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Непосидючі покійнички" автора Валерій Павлович Лапікура. Жанр книги: 💙 Детективи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 99 100 101 ... 109
Перейти на сторінку:
ніч на чужому горищі просидів? Голубів своїх шукав, чи що?

— Відмажеться!.. Скаже, що приятель попросив за його шльондрою-дружиною прослідкувати. Мовляв, у неї з нашим капітаном амури. От він по доброті своїй душевній і видивлявся — з вечора до ранку. І що ти йому зробиш?

— А й точно, що нічого. Ну, хіба що по громадській лінії, там, на роботі…

— Солі йому на хвоста насиплють по громадській лінії. Ти ж знаєш, що у нього за робота. От якби він був з інтелігенції, то інша справа. А так, вважай — пролетаріат, котрий цю інтелігенцію обслуговує.

— Н-да, проблема.

— Слухайте, хлопці, а може, він ліквідатор?


Від автора:

Перепрошую читачів, але мушу нагадати, що все це відбувалося в семидесяті роки, задовго до Чорнобильської катастрофи. Тому термін „ліквідатор“ до 1986-го року мав зовсім інше значення.


Олекса Сирота:

У кабінеті раптом запала тиша. Діди перезирнулися, а Старий демонстративно почав розминати чергову цигарку. Нарешті той, котрого обізвали Лимонадним Джо, іронічно кинув:

— Не лякай малого! Ти йому ще про спальний вагон розкажи або про „Чорну кішку“. Тоді точно вночі в постіль напудить.

— Можна подумати, що ти все життя не за бандитами ганявся, а ляпалом служив у політвідділі. Думаєш, як про це ніде не пишуть, то ніхто й не знає?

— Я не думаю, я кажу, як є.

— То ж то й видно, що кажеш не думаючи.

— Товариство, тихо! — це вже Старий втрутився. — Ви ще побийтеся при молоді. Казав же — не варто стільки пити.

— А чого він казочки розповідає?

— А ти знаєш, які люди ці казочки мені розповідали? Ти їм у підметки не годишся.

— А з твого язика тільки портупеї робити!

— Цитьте, кому кажу! — тут уже Старий не просто вигукнув, а ще й кулаком по столу гахнув, не забувши при цьому притримати вільною рукою фляжку. — Що, хіба не правда? Чи злодійські суди теж хтось вигадав? Чи хіба блатняки ніколи своїх не прибирали, наприклад, за зраду?

Дід-скептик мусив погодитися, хоча і з видимою неохотою.

— Коли це було! Тих суддів давно вже кісточки зітліли по БАМЛАГам та іншим Магаданам. І потім, хто вбивав? Шістки, котрі в „три зірочки“ програвали. І самі за це йшли „під дієз“. А щоб зараз таке? Та ну!

Той, котрий пом’янув „ліквідатора“, теж не схильний був загострювати розмову.

— А я хіба що? Я ж не кажу, що вони у нас табунами бігають, оті ліквідатори. Може, й залишився якийсь… мамонт. Щодо „шісток“, котрі в таборах у карти програвалися, так то в зонах. А на волі, пригадайте, хіба не знаходили ми авторитетів ще тепленьких, але вже… І жодної дірки, жодного синяка. А людина мертва. Хто тоді слідство вчиняв? Це ж не ударник з заводу „Транссигнал“, а злодій-рецидивіст. Помер — і кат з ним. Прокуратурі легше!

— Знаєш, якби цей Музикант блатних прибирав, нехай навіть колишніх, то я ще у твою версію про мамонта, може б, і повірив. Але ж ні — він за ментом ходить. Чого раптом?

— А то вже, хлопці, не нашого розуму справа. Нехай у цьому лайні наш партизан плаває разом зі своїми цуценятами. Ми свою справу зробили. І ще зробимо, як попросять. Із превеликим задоволенням і навіть надурняк.

— Попрошу, попрошу, товариші ветерани. От просто зараз. Хто Петровича підмінить? Кидайте на пальцях. Бо його цуцик уже всю огорожу навколо кортів обпісяв. Пора собаню додому вести.

— Умовив. Є пропозиція. Нехай молодь доп’є. За старше, так би мовити, покоління і його здоров’я.

Всупереч слабкому спротиву Старого, мене таки змусили допити. Це у них так називалося. Бо самогонка, як потім з’ясувалося, мала не сорок і навіть не сорок п’ять градусів, а всі дев’яносто.

І відрізнялася від чистого медичного спирту лише тим, що проходила через горло, як вода, не викликаючи судоми. І вибухала вже в шлунку. Зараза!

Як ти розумієш, ніякої роботи того дня у мене вже не було. Старий особисто вивів мене через чорний хід у двір і здав охороні, аби відвезли додому.

— Буде пручатися — прив’яжіть до ліжка. І почергуйте про всяк випадок на кухні, доки остаточно не засне. Бо знаю я цих — молодих і революційних. Коли тверезий, не допросишся щось зробити. А як переп’є, то одразу на подвиги рветься, мов той броненосець „Потьомкін“.

Коли через добу я прокинувся, то зі здивуванням виявив, що голова у мене не болить, думки працюють у правильному напрямі, тільки руки трішки тремтять і коли ходиш, чомусь вліво заносить.

Коли я доповів Старому про наслідки реакції на дідівський „лимонад“, він задоволено всміхнувся:

— Сирота, ти навіть не уявляєш, чим

1 ... 99 100 101 ... 109
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Непосидючі покійнички», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Непосидючі покійнички"