Читати книгу - "Дух часу"

Лукинові жаль було за матір’ю, то найбільше банував на те, що відійшла так тихо, як би єї й не було. Ані одного слова перед смертю не сказала. Уже легше було би ему, якби була дорікала, а не так тихо собі пішла.

Коли лежала на лавці, він довго на неї дивився, і не знати, що за те дав би, аби хоч одно слово промовила, але вона міцно затиснула губи й мовчала, як би яким запечатаним проклятєм, може, єго власним словом, коли у злості не раз крикнув «мовчи», то те слово тепер проти него обертаєся, він за те буде перед богом відповідати.

Та як не дорікав він собі, хату як би ангели перелетіли. Тихо, спокійно, лише хіба тільки крику в їх хаті, коли дітей послуху навчають. А було щось тих діточок, щороку дав бог гаразд.

Якось раз смеркало, Маланка все ще не розгинала хребта, пилувала бульби підгортати. І дитина плакала в колисці, і вечерю час уже було варити, бо Лукин пішов був до міста і далі мав уже надійти. Але кортіло єї з тою бульбою покінчити. Коли увійшла до хати і ледви встигла розпалити вогонь, Лукин увійшов до хати.

— Ти єще не вариш вечері, газдине? — сказав лагідно й сів на лавиці.

— Запізнила-м ся, бо хотіла вже раз бульби підгорнути. А так була закипіла хоптою, та як ще в час не підгорнуло би-сь, то що з неї було би?

— Нічо, нічо, але вари скорше, бо я голоден.

— Зараз буде, лиш кулешу засиплю, бо борщ є від обіду. Але ти в місті також забавився. Гадала, що надійдеш, то удвох борше зробило би ся.

— Подибався з людьми та всякі бесіди повелись.

— Та що там такого говорили?

— Кажуть, що пишуть газети, що війна буде.

— Ет, що війна! Коби бульба зародила. Я ще мала була, а люди про війну говорили.

— Говорили та й виговорили.

— Довго якось говорили.

— Ні, не жарт. Кажуть, що мусить бути війна. Але най буде, я рекламований, то мене не возьмуть…

Зараз якось по тому зачали парубків покликати й мало що не півсела заасентирували. За якийсь час і других покликали. Усе жаль за серце тисне, коли йдуть до війська, а то ще в такий час, коли про війну говориться.

Плакали мами за синами, сестри за братами, дівчата за коханцями, журились батьки, хоч ще тогді не знали, що їм прийдеться пійти за синами.

Справді війна.

Багато людей затривожилось, але багато й не думало про це. Не було коли роздумувати. На селі в робучий час на роботу часу нестае, а не ще на якісь міркуваня.

Що бог дасть, то буде. Доки чоловік жие, мусить їсти, а як хоче їсти, мусить робити.

А то робота на роботу настає. Є такі, що хапають, як то кажуть, що легше, але так як Лукин і Маланка завзяті на роботу були, то вона й відвдячувалась їм. Газдівство поширювалося. Станула нова колешня, став оборіг, якого за мами не було. Зачали класти стодолу, уже і зводини зробили, поклали віху, лиш би ще пошити, але ще збіже змолотити б, щоби сніпки до пошиваня були.

Сиротище Лукин не знав, що свого збіжя вже звозити не буде. Війна, про котру він спершу, мало що думав, щораз ближче надходила. В полях не раз чути було, як земля від гуків дрожала. Та люди все ще думали, що то до них не дійде. Найбільше тривожило їх, що раз по раз усе інших до війська покликають. Розійшлась вістка, що й рекламованих будуть кликати. Маланка, як те учула, то аж за голову хопилась, але Лукин усе ще не давав віри, щоби так могло бути. Чи одно люди говорили, та через те ще не конче так має бути, як вони говорять.

Аж одної днини, що лиш запряг коні до воза і хотів їхати в поле, дає війт знати, щоби ішов до міста ставитися.

— Що се? — запитала Маланка, що якраз була на обійстю.

— Покликають до війська.

Маланка закрила лице руками й гірко заплакала.

— Не бійся, я рекламований, нічого з того не буде, лиш треба йти, нічого не поможе.

Лукина відібрали, й за дві неділі мусив відходити. Спершу виділось ему, як би нічого не сталося, але таки зараз якби все догори дном обернулося. Все стало якесь чуже, не своє. Дивився на свою хату, але вона не була вже тота сама хата, і жінка вже як би не була єго жінкою, ні діти — дітьми. Вибіжить дитина з хати, вхопить за поли, а він як би єї не знає. А то ще жінка плаче, роздирає серце.

Тиждень мав бути ще дома. Кождий день, кожда ніч зближала до страшного реченця, не мож було проволічи, відтягнути. Дні й ночі скоро по собі чергувались. Лишилось уже лиш два дні, але то вже було єму байдуже, міг і зараз іти, і все одно, коли вже мусиш.

Минуло й цих два дні.

Тої днини, коли мав відходити, він як би занімів. Сів на пень під колешнею і впер очі в город. Червоний, великий мак розцвітав у городі, а між ним дрібнійший хитав білявими голівками. Той мак приковував усю