Читати книгу - "Дух часу"

— Коби лиш яку гідну та роботящу бог навернув, — говорить спрокволоком.

— Ви вже тим не журіться, знайде він собі гідну газдиню, парубок хоч куди, що уздрить очима, те і зробить руками. Перша-ліпша піде за него, не бійтеся.

Максимиха, як по такій розмові прийде до хати, то все синові розповідає. А він лиш усміхаєся, рад з себе і з того, що люди про него говорять. Бо й чому ж мали би інакше говорити? Він і сам знає, що нема дівки, щоби єго не хотіла, та котру лиш засватав би, то пішла би за него. І переходив у думці дівчат, як качок, коли вузькою струєю пливуть одна за другою.

Не одна з них гарна, не одна багата, з доброго роду. Маруня має палкі чорні очі, Софія росла, білява, у Ірини лиця, як яблучка, Ерстина довгу косу має, та все-таки ні одна не може рівнятися з Маланкою, що служила у тітки Фрасини.

Він сам не знав, як до того прийшло, що Маланка виділась єму найкращою дівкою, яку коли бачив. А зачалось тим, що коли раз пігнав був коні до води, вона щось там на камені прала. Він тихо зайшов, і, щоби налякати дівчину, обіймив єї за стан.

Вона справді налякалась, піднеслася на цілий зріст, спалахнула, ніздря роздулись, і так одно проти другого станули.

— Чи одурів-єсь? — промовила, врешті, Маланка.

— Хотів-єм тебе напудити.

— Іди до чорта! — гукнула вона, відвернувшись, і пішла додому.

Лукинові здавалося, що до того часу він єї як би не знав, не бачив єї росту, гарного тіла, палких очей, і те все як би перший раз узрів. То і з того часу вона все єму бувала на гадці.

Щоб єї побачити, став частійше до тітки заходити та все ніби за якоюсь орудкою: то воловода позичити, то десь брус заподівся, а то треба борзо трави для корови накосити. Хоч він міг і без того до тітки заходити, але все-таки щось такого знайшов, що будто би не задля неї приходить.

Тітка єго навиділа, то коли він зайде, то все щось заговорить, зажартує, а коли він квапиться, вона смієся, що робота не заяць, не втече.

Хоч як тітка єму рада була, він не раз сердився на неї, коли вона з тим ставала на бесіду, і раднійший був, коли застав дома лиш саму Маланку, хоч то рідко трафлялось, бо чоловік тітки справді великий був лотока, але жінку шанував, у поле рідко наганяв, та все, що тяжче, мусила потягнути Маланка.

Лукин сам був робітний і хвалив за те Маланку, що вона знала, як то кажуть, за гаряче і студене ухопити, та все-таки не раз сердило єго, що вуйко надто нею виробляєся.

«Той, що її візьме, не пожалує того», думав про себе, коли бачив, як вона кидала вилами на скирту снопи, при чім єї гнучкий стан гарно вигинався, а лице, як калина, червонілося.

«А може би, я і сам?» десь як би згори упала не него гадка, але тут і урвалася. Однак від того часу вона єго не покидала.

Маланка зразу брала єго залицянки за парубоцькі жарти та все здалека трималась, але коли він обіцяв їй женитись, віддалась єму душею й тілом.

Максимиха зразу страшно сердилась і плакала. Не такої невістки вона надіялась, та й сором їй було, щоб єї син сестрину наймичку брав.

Зате тітка Фрасина стала відразу по стороні молодих. Вона дітей не мала й жалувала Маланку, як свою дитину.

— Дівка гідна, робітна, — розважала сестру, — коли єї любить, то най бере.

Тут тітка Фрасина тяжко зітхнула. Їй нагадувалися молоді літа, молоде кохане. Максимиха добре знала, як єї сестра пропадала за сусідським парубком, та старі й чути про те не хотіли. Він мав лиш півхати і дві грядки в городі, та ще й сестру мав відвіновати.

Не довго старі чекали: трапився одинак, грунтовий, сама собі була газдинею в хаті, бо старі борзо повмирали. Усего добра мала достатком, а однак часом прийшла на ню така година, що не раз перед сестрою сплакала й казала, що цілий статок дала би за один поцілуй сусідського сина.

Тож і тепер Максимиха глянула на ню з-під ока. Фрасина те зауважила й гірко усміхнулася.

— Не молоденька я, правда, а все серце нагадує. Кажу ти, сестро, не розлучай дітей, аби колись на тебе не плакали та не коротали свого віку.

Максимиха не переставала марикувати, хоч не було сили Лукина від Маланки відвернути. Все те, що мати говорила, він ледви що слухав, та все рад був, що тітка Фрасина за ним та за Маланкою обставала.

З весілєм не було що протягати, то й по Петрі Лукин увів молоду жінку до хати.

Максимиха не мала серця до молодої невістки.

«Привів мені невістку з гонором і з віном», говорила з гнівом до себе, хоч перед людьми мовчала, бо нащо мали сміятись, але добра не було в хаті.

Що би Маланка не робила, ніколи не може свекрусі догодити. Спочатку потроха, а потому щораз більше приходило до сварки і прокльонів. Мама скаржилася перед сином, а жінка перед чоловіком, та не раз чинилося таке пекло, що треба було з хати втікати.

Та не судилося Максимисі довго з невісткою проживати. Вона все мала дихавицю, десь ухопила єї простуда, тяжко заслабла, та й до двох неділь уже єї не стало. Вона заснула навіки