Читати книгу - "Фантастика Всесвіту. Випуск 1"

— Дивовижно. Ти так прихилився до неї, і все ж заради тебе вона зникла.

— Прихилився! Я бомбардував цю хмару всім, чим тільки міг! Кульовими блискавками, лазерними променями, пилососом завбільшки з будинок!..

— Це прихильність у негативному розумінні, Річарде. Якщо ти справді хочеш усунути хмару із свого життя, то з цього не треба робити великого діла. Ти лише розслаблюєшся і стираєш її із своєї уяви. Ото й тільки.

Хмара не знає,

чому вона рухається

саме в такому напрямі і з такою

швидкістю, —

говорилося в Посібнику.

Відчувається поштовх…

Це місце, куди належить тепер іти. Але небо знає

причини і наслідки,

що стоять за хмарами,

і ти їх знатимеш,

якщо піднесешся на таку височину,

звідки зможеш поглянути

за обрій.

Тобі ніколи не дається бажання

без того, щоб не дати тобі й сили

здійснити його.

Однак задля цього

тобі доведеться докласти зусиль.

Ми приземлилися на величезне пасовисько поруч із триакровим ставком для водопою та купання коней, далеко від будь-яких міст, десь на межі між Іллінойсом та Індіаною. Зробимо собі вихідний день, подумав я, і ніяких пасажирів.

— Послухай-но, — мовив Дон. — А втім, ні, не слухай. Стій тихо і спостерігай. Те, що ти побачиш, — ніяке не чудо. Почитай посібник з атомної фізики… Дитина цілком може ходити по воді.

З цими словами він, мовби й не бачачи ставка, обернувся й пройшов на кілька кроків від берега по поверхні води. Збоку це мало такий вигляд, ніби то був не ставок, а гаряче марево над кам’яним озером. Дон міцно стояв на воді, і під його високими пілотськими черевиками не виникло ні хвильки, ні брижика.

— Отак, — сказав він. — Іди й ти сюди.

Я бачив усе те на власні очі. Це було вочевидь можливо, бо Дон справді стояв на водній гладіні, отож я й собі ступив туди, щоб приєднатися до нього. Відчуття було таке, ніби йдеш по чистому блакитному лінолеумі, і я засміявся.

— Доне, що ти зі мною робиш?

— Просто показую тобі те, чого рано чи пізно навчається кожен, — сказав він, — а ти якраз опинився напохваті.

— Але ж я…

— Поглянь. Вода може бути твердою. — Він тупнув ногою, і почувся такий звук, наче шкіряна підошва вдарила об камінь. — А може й не бути… — Він знову тупнув, і вода хлюпнула на його черевики. — Вловив це відчуття? Ану, спробуй і ти.

Як швидко ми звикаємо до чудес! Минуло менше хвилини, а я вже думав, що ходити по воді можливо, що це природно, нормально… І що тут, мовляв, такого?

— Але, якщо вода тверда, як ми можемо її пити?

— Точнісінько так само, Річарде, як ми по ній ходимо. Вода — не тверда й не рідка. Ти і я самі вирішуємо, якою вона має бути для нас. Як хочеш, щоб вона була рідкою, думай, що вона рідка, чини так, ніби вона рідка, пий її. А хочеш, щоб вона була повітрям, дій так, наче вона і справді повітря, — дихай нею. Спробуй.

Може, тут щось пов’язане з присутністю розвиненої душі, подумав я. Може, такому дано діятись лише в певному радіусі — футів п’ятдесят навколо…

Я став на коліна й умочив руку в ставок. Рідина. Потім ліг, занурив обличчя в її блакить і, щиро вірячи, вдихнув. Дихалось теплим рідким киснем, ніякої ядухи чи спазмів. Я сів і запитально поглянув на Дона, очікуючи, що ж він прочитає там, у моїй свідомості.

— Говори, — сказав він.

— Чому я маю говорити?

— Бо те, що ти маєш сказати, точніше передається словами. Говори.

— Якщо ми можемо ходити по воді, дихати нею і пити її, тоді чому ми не можемо робити те ж саме із землею?

— Ага. Добре. Зараз побачиш…

Він повернувся до берега легко, без видимих зусиль, наче ступав по намальованому озеру. Та тільки-но його нога торкнулася ґрунту (а на березі був пісок і трава), почав угрузати і, ступивши кілька коротких кроків, занурився в пісок аж до плечей. Так наче ставок ураз перетворився на острів, а суходіл на море. Якусь мить Дон плив по пасовиську, що хлюпало навколо нього темними суглинковими хвилями, потім зринув на поверхню, підвівся і пішов по ній. І раптом це здалося чудом — побачити людину, яка йде по землі!

Стоячи на ставку, я аплодував його виступу. Дон вклонився, а тоді поплескав у долоні й мені.

Я підійшов до краю ставка певний, що земля — рідка, і носаком свого черевика доторкнувся до неї. По траві колами розійшлися брижі. А яка тут глибина ґрунту? Я мало не запитав про це вголос. Ґрунт буде завглибшки такий, який він має бути на мій розсуд. Два фути, подумав я, хай буде завглибшки два фути, і я піду по ньому вбрід.