Читати книгу - "Клуб «100 ключів»"

— Ви часом не знаєте, де це?

— Десь поблизу авеню Гранд-Арме… На першому поверсі там ресторан, дуже дорогий, а в підвалі клуб… Туди сторонніх не пускають, тільки членів клубу… Стривайте, як же він називається?.. Весь час крутиться на язику…

— «Сто ключів», — мовив Люка. — Кожен член клубу одержує в день прийняття символічний золотий ключик, який буцімто відмикає двері клубу…

— Саме так… А ти звідки знаєш?

— Читав у газеті після того, як зникла Сюзанна Дюпре…

— А, знаю, знаю… Жахлива історія… До речі, вона теж вчилася у нас на першому курсі філологічного… Коли вона з'явилася, цей Марк їздив тільки з нею… А то, бувало, нікого не проминав… Гарна була дівчина!

Таємниче зникнення доньки відомого банкіра Сюзанни Дюпре було останньою сенсацією того року. Про цю подію понад два тижні писали на перших сторінках мало не всі паризькі газета. Одного квітневого вечора, в суботу, дівчина вийшла з дому, залишивши записку, що виїздить з друзями за місто і повернеться лише в понеділок. Минув і понеділок, і вівторок, але вона не з'являлася. Незабаром старий банкір одержав листа, в якому писалося, що його доньку буде повернено, якщо він приїде в певний час до певної місцини в Булонському Лісі і залишить там мільйон франків.

Звичайно, Дюпре одразу передав листа до префектури і приїхав на призначене місце не сам, а в супроводі агентів державної безпеки. Там вони затримали кількох людей, і хоч ті категорично заперечували свою причетність до викрадення банкірської доньки, це не врятувала їх од в'язниці. Відтоді про Сюзанну Дюпре ніхто нічого не чув.

Комісарові навіть не довелося розслідувати цю справу — нею займалася таємна поліція.

— Отже, ви кажете, що Ніколь Прієр була знайома з нею?

— Певна річ… Я часто бачив їх разом… Вони всі крутяться біля того Марка… От вітрогон! Взагалі, коли б на мене, то я не пускав би до Сорбонни жодного чужоземця… Від них самі неприємності… От якось, пригадую..

Мегре підвівся, на півслові перебивши кузена, який саме збирався замовити по другій, щоб докладніше висловити свої міркування щодо чужоземців та Сорбонни.

— Спасибі, але, даруйте, мені час іти…

За кілька хвилин, зупинивши таксі на бульварі Сен-Мішель, він стомлено сів поруч з водієм і промовив:

— Бульвар Рішар-Ленуар…

— Гаразд, пане комісар…

Може, пан Мітла завтра заборонить водіям таксі впізнавати його?!

Йому вже давно хотілося якнайшвидше повернутися додому і зустрітися поглядом а лагідними та веселими очима дружини.

Почувши на сходах чоловікові кроки, пані Мегре відчинила двері. Вона була в квітчастому халаті та старих пантофлях. З квартири густо тхнуло мастикою.

— Даруй, що я в такому вигляді, — мовила вона. — Коли мені зателефонували, що ти не прийдеш на обід, я подумала, що в тебе нове розслідування, і вирішила натерти підлогу. Що з тобою? Ти чимось стурбований? — В мене дійсно нове розслідування. Справа комісара Мегре.

Він силувано посміхнувся, намагаючись відігнати сумні думки. По стількох роках чесної праці прикро відчути, що замість подяки в тобі починають сумніватися такі от пихаті жовтороті вискочні, як оцей пан Мітла.

Хоча ранковий спалах обурення минув, на душі все-таки залишився осад гіркоти, що її комісар намагався не показувати своїм співробітникам — ні Жанв’є, ні Люка.

— Може статися, що ми опинимося в Менгу-на-Луарі значно раніше, ніж гадали.

— Це ти про що?

— Про цю кляту нічну історію…

— А що скоїлося? Сподіваюсь, дівчина жива?

— В тому й усе лихо… Вона повернулась додому о восьмій годині ранку, а її дядько — дуже велика цяця… Головний доповідач Державної ради.

— Дуже дивно… Я оце весь час про неї думаю. Тут щось негаразд…

— Вона звинувачує мене в тому, що я причепився до неї в кав'ярні й намагався спокусити: підпоїв, повів до готелю, роздяг проти її волі… і таке інше.

— Хто ж цьому повірив?

— Всі ці високопоставлені йолопи — починаючи від міністра внутрішніх справ і до префекта… А втім, не такі вони вже й йолопи. Просто кожному своя губа ближче…

— Ти вже подав у відставку?

— Ще ні…

— Отже, ти якось захищаєшся?

— Намагаюся… з одинадцятої ранку… До речі, запрошую тебе повечеряти в одному ресторані…

— Це справді до речі. Я не знала, коли ти повернешся, і нічого не варила… Як мені одягатися?

— Якнайкраще. Начепи всі коштовності.

— Навіщо ти глузуєш?

За кілька хвилин, стоячи під душем, він намагався почути, що казала йому жінка. Обом доводилося мало не кричати.

— Ти допитав цю дівчину?

— Мені заборонено наближатися до неї і навіть до її домівки.

— Навіщо їй знадобилося це робити? Ти не знаєш?

— Поки що ні… Можливо, дізнаємося цього вечора. Вони почали одягатися, як на свято, стиха перемовляючись.

Пані Мегре досить спокійно сприйняла неприємну новину і навіть перша вимовила слово «відставка». Вона ні на мить не сумнівалася в чоловікові і не втратила свого доброго гумору.

— Куди ми йдемо?

— До одного шикарного ресторану на вулиці Мішлен, поблизу авеню Гранд-Арме.

Був період літнього рівнодення. Коли вони вийшли, сонце стояло ще високо, але люди вже відчиняли вікна назустріч вечірній прохолоді. Чоловіки без піджаків палили люльки та сигарети, дивлячися згори на перехожих, жінки в самих нічних сорочках перегукувалися через вулички, обмінюючись новинами. З квартир долинало різноголосе виття й тріскотіння телевізорів та приймачів.