Читати книгу - "Амністія для Хакера"

Борис нагнувся і притулився обличчям до її щоки та шиї, вухом відчув доторк волосся, знову вдихнувши знайомий запах, від якого нестерпно защеміло в горлі.

— Дякую тобі за все і… пробач… Бажаю тобі щастя.

Із зусиллям розігнувся, підхопив сумку і рушив коридором до вхідних дверей. Так хотілося озирнутися! Але він не зробив цього. Адже його розгальмоване авто вже почало котитися.

Двері тихо зачинилися.

Цього дня Олексій Кобища з’явився в управлінні задовго до початку робочого дня. При всьому бажанні він не міг би пояснити навіть собі, що пригнало його сюди такої години. Просто вдома важко було знайти собі місце.

Незважаючи на власну поінформованість щодо подій, які відбулися в управлінні та поза його межами і попри які йому вдалося, на свій же подив, залишитися практично неушкодженим, Кобища не тішив себе ілюзіями, що все скінчилося. Що той, кого тепер уже всі називали не інакше як Хакером, домігшись свого, зник назавжди. Інтуїція підказувала йому, що це не так. І не обіцянка Хакера побачитись переконувала його в цьому, хоча він не схильний був вважати її такою собі бравадою зухвалого злочинця. Більше того, відчуття, що знайома «Беретта» з глушником стрілятиме принаймні ще раз, виявилося вкрай нав’язливим, і майор облишив усі надії спекатися його. Слідство у справі Ромазана, звичайно, офіційно не було закрите, але тепер уже й він сам підозрював — фактично скінчилося. Відчуваючи непотрібність будь-яких спроб оживити його, як і цілковиту власну неспроможність зробити це, Кобища являв собою втілену несамовитість. Наче той поранений ніндзя, цілковито виведений з ладу, не в змозі завдати вже нікому жодної шкоди, він ще якось вимахував мечем, розуміючи, що мусить битися, оскільки досі не мертвий.

Відкривши справу, він знову почав усе спочатку, перегортаючи протоколи, свідчення та висновки експертиз. У когось іншого сам вигляд цих до болю знайомих документів, напевно, вже викликав би якийсь нервовий тик. За цією роботою і застав його Можейко, увійшовши до кабінету за двадцять до дев’ятої. Кобища лише кивнув головою на знак вітання — ледь помітно. Обличчя його було бліде, вилиці виступали на ньому різко, як ніколи.

У попільничці вже валялися два недопалки. Капітан Можейко розумів, що в такій ситуації, можливо, краще було б і не вітатися взагалі.

О пів на одинадцяту Можейка покликали до кабінету шефа. Кобища довго мовчав, допалюючи сигарету, а потім запитав:

— Ти був відповідальним за збір речових доказів на квартирі Косовської?

— Я начебто… — невпевнено відповів капітан у передчутті чогось неприємного.

— Тут фігурує коробка із залишками таблеток — щось на кшталт анальгіну…

— Ну, ви ж самі Зав’ялову дзвонили, питали! — нагадав Можейко.

— На експертизу давали? — коротко і похмуро вів своєї майор.

— Так… ви ж…

— Я питаю, на експертизу давали?

Найдоцільніше було казати «так» або «ні».

— Ні… Здається… Чесно, не пам’ятаю. Зараз уточню!

— Де вони?

— Напевно, там… Квартира опечатана…

— Півгодини тобі туди-назад. Коробку сюди.

Не відповівши, Можейко зник за дверима.

Уже тоді, коли зачинялися вхідні двері і в їхньому отворі зникала темна пляма його плаща, Наталя зрозуміла, що грубий конверт без марки не лежатиме на полиці шафи впродовж тижня. Незважаючи на розпач, образу та сльози, що буквально душили її, вона вже тоді знала точно, що відкриє листа сьогодні, зараз, хай там що казав той, хто його написав. Безперечно, це його останнє знущання з неї. Останнє знущання цього божевільного, цього пришелепуватого шукача пригод.

Він і справді кілер. Шойно він убив її. Вона мимоволі іронічно посміхнулася. Дійсно, саме кілер був винен у тому, що її життя несподівано скінчилося.

Похмурий день висів у вікні якоюсь важкою сірою мрякою. Увімкнувши настільну лампу, вона повернулася на своє крісло з конвертом і швидко та зовні байдуже розірвала його по краєчку. Товщина складених аркушів викликала криву посмішку. Очевидно, той, хто писав, силкувався виправдатися перед нею. Скільки часу витратив…

Вона зітхнула, як і належить, коли починаєш те, від чого неможливо відмовитися, і почала читати.

Кохана Наталю! Дорога моя маленька господине та подруго!

З деякого часу не раз доводилося мені уявляти наше прощання, і воно малювалося мені зовсім інакше. На жаль, насправді все було не так.

Якщо ти читаєш листа, як я і просив, за день-два, то це означає, що ми справді більше не побачимося. Швидше за все, мене взагалі вже немає серед живих. Наші з тобою стосунки за нетривалий час зайшли в таке русло, що просто зникнути, не попрощавшись, я не міг. Гадаю, цей лист буде найкращим способом щось тобі пояснити, розлучитися так, щоб ти не згадувала мене, як найжахливіше, що сталося у твоєму житті. Я ж завжди пам'ятатиму тебе, як найкраще з усього, що трапилося в моєму.

Вчинити якось інакше я не міг, оскільки все було вирішено без моєї волі ще задовго до нашої зустрічі. Те, що ти прочитаєш, якщо, звичайно, вистачить терпіння, мені хотілося розповісти тобі давно. Але що б це змінило? Хіба що зіпсувало б наші останні дні разом.

Уяви собі картину: гарне сонячне подвір'я у тихому районі міста. Там граються діти. Відчиняється вікно і одного з них — Віталика — кличе мама. Він біжить нагору, збуджений та щасливий. Там уже накрито стіл, і сім'я сідає обідати. Батько куйовдить йому волосся, і хлопчикові це дуже подобається. Йому обіцяно прогулянку до зоопарку, але перед тим він повинен вивчити урок з музики. Він іде до сусідньої кімнати і відкриває кришку інструмента. Тепер він робить це щодня і навіть із задоволенням. Так було завжди. Так завжди й буде — в цьому