Читати книгу - "Амністія для Хакера"

Тому його дитяча свідомість не може змиритися з тим, що починає відбуватися невдовзі. Мати, яка раніше завжди посміхалася, стає похмурою, а інколи плаче і тоді пригортає його до себе. Батько більше не куйовдить його волосся. Він злий та знервований, і Віталик часто відчуває це на собі, хоча нічим не завинив. Батьки часто говорять між собою про якісь незрозумілі речі й майже не розмовляють із ним. Йому не купують більше подарунків і нікуди не водять. Потім стаються ще більш дивні зміни, від яких тягне якимось жахливим холодом. Із квартири чомусь починають зникати меблі. Залишаються лише старі стільці та стіл, який давно вже збиралися викинути. Немає ні гарних ваз, що стояли у серванті, ні кількох килимів, знайомих здавна, ні великого годинника з маятником, що висів над дверима. І дуже дивно виглядає нове чорне піаніно на тлі голої стіни. Одного разу його батько, нагадавши, що Віталику вже час займатися, сів поруч, дуже близько, і слухав його невмілі вправи, легенько поклавши руку йому на плече. Такого не траплялося давно, і здивований хлопчик, глянувши на батька, побачив, як у його очах щось блиснуло. У це важко було повірити — він збирався плакати.

А одного разу в їхньому помешканні з'явився невисокий огрядний чоловічок, лисуватий, з черевцем. Він тримав у руці капелюха. Віталика вигнали до сусідньої кімнати і наказали зачинити двері, але він устиг добре роздивитися гостя. Припавши вухом до дверей, він слухав і намагався зрозуміти. Йшлося про гроші, шість тисяч. Потім він зумів ще й підглянути у щілину та побачив, як батьки запевняють того, що у домі залишилися тільки голі стіни, ніби він сам не бачить! Батько так намагався пояснити, що в них більше нічого немає! «А ти напружся» — сказав той, із капелюхом, поплескавши його по плечі. Віталик сам не розумів, чому тоді так злякався. Напевне, тому, що злякалися його батьки. Такого ще йому бачити не доводилося.

А наступного дня з квартири винесли фортепіано. Не завжди хотілося йому сідати і вправлятися, коли надходила відповідна година. Але коли інструмент виносили, він забився в найдальший куток, щоб нічого не бачити й не чути. Чимдалі частіше його батько починав поводитися дуже дивно. На кухонному столі траплялися пляшки від того, що п'ють дорослі виключно по святах. І ще одна подія, пов'язана з цим неприємним, яскраво запам'яталася йому. Він спав і прокинувся невідомо чому. Просто стало страшно. Тим паче, на кухні чулися якісь крики. Він боявся побачити щось лихе, однак наважився підкрастися. На столі стояла пляшка. Мама плакала і про щось благала батька. А той… Віталик добре пам'ятав день, коли старший хлопець Сашко, який жив по сусідству, відібрав і пробив його нового м'яча, знущаючись із нього. Нічого неможливо було зробити — той був старший і дужчий. Увесь у сльозах, прибігши додому, Віталик тупотів ногами і кричав, що вб'є його. Ніякі заспокоєння не діяли. Він плакав і кричав, що все одно його вб'є. Те саме відбувалося зараз із його дорослим батьком. Тільки той бив кулаком по столі. Він кричав, що все одно сяде, то хоч уб'є того гада. Він грозився і махав кулаком, а мати все плакала і благала. І ще він постійно називав незнайоме прізвище — Ромазан, доводячи матері, що знає тепер, де той живе: десь біля магазину «Юний технік». Там колись вони бували разом з батьком. Залізши назад до ліжка він довго плакав, поки сон не зморив його.

А далі життя перетворилося на щось сумне та сіре. Наче хтось опустив завісу. Навряд чи той, кого ти знаєш як Бориса, може пригадати з наступних кількох років свого життя щось не те що яскраве — взагалі хоч що-небудь. Мама померла, коли він уже став підлітком. Батько… Той, кого ти знаєш як Бориса, не любить цього згадувати, щоб не спаплюжити світлої дитячої згадки про того, ще Віталикового, батька. Загалом, сумна історія, суть якої, гадаю, ти зрозуміла.

Ти думаєш, той, хто пізніше перетворився на Бориса, з часів ранньої юності виношував плани помсти за вкрадене дитинство? Ні в якому разі. Події, про які я тобі розповів, взагалі випали з пам'яті, буду тепер казати, моєї. Ніколи я навіть не мав згадки про це. Життя обтесало, мені вдалося знайти в ньому сяке-таке місце. Навіть отримати освіту. А потім… Поїздки по закордонах, добування грошей, речей, бажання отримати від життя максимум соку та задоволення. Мені навіть подобалося, як я живу. Це було вдруге в моєму житті, коли мені все подобалося, і я вдруге увірував у те, що все так і відбуватиметься далі.

Але невдовзі ця впевненість вдруге розлетілася на друзки. Одного разу з власної дурості, як іноді буває, я застудився. Спочатку дивився на хворобу крізь пальці, а потім прихопило серйозніше. Температура трималася дуже довго. Мені порадили обстежитися в онкологічному диспансері. Хворим цього не кажуть, їх дурять аж до самої смерті, хоча насправді всі там про себе все знають. Мені ж не довелося здогадуватися: до рук випадково потрапила картка, з якої я й довідався про таке захворювання, як гострий лейкоз. Уяви мій стан, коли я дізнався, що це за хвороба! Це краще не згадувати.

З шоку мене вивела одна добра людина — лікар, який мене вів. Бажаючи чітко знати свою перспективу, я в буквальному розумінні притис його до стіни. Можливо, він зрозумів, що існують люди, яким це знати необхідно, і наважився зробити для мене виняток. Так я дізнався, що більшість пацієнтів із моїм діагнозом помирає протягом року. І ще тоді вирішив, що не чекатиму, поки життя почне поступово мене залишати.

На могилі батьків я не був кілька років, і якби цього не сталося, напевно, довго ще б не спромігся туди потрапити. Там я все і згадав… Напевно, власне безсилля виявилося основним винуватцем того, що захотілося хоча б грюкнути на прощання дверима. Упродовж наступних кількох тижнів я майже молився за те, щоб ця людина виявилася ще живою. І мої молитви було почуто. Я навіть упізнав його. Дитяча пам'ять надзвичайно гостра. Я дістав зброю і тренувався нею володіти. Місяць пішов на те, щоб організувати та обставити все так, щоб отримати таке жадане усвідомлення прощального ВЧИНКУ.