Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Хіба ревуть воли, як ясла повні, Мирний 📚 - Українською

Читати книгу - "Хіба ревуть воли, як ясла повні, Мирний"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Хіба ревуть воли, як ясла повні" автора Мирний. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 99 100 101 ... 111
Перейти на сторінку:
жак! Недаром вiн посивiв, сидячи над бумагами. Вiн метнувся сюди-туди; як той павук, сплiв, розкинув сiтку; ловив кожне слово, яке йому треба... Нiчог­о сам не натрапивши, вiн повернувся за порадою до свого давнього приятеля Чижика, секретаря в судi. "Чи не було чого, братику? чи не судився вiн? " - допитувався Шавкун. Чи­жик понюхав табаки, чхнув, приставив пальця до лоба, подумав хвилин з п'ять та й полiз у шафу з старими дiла­ми. Перекинув одно, перевернув друге, за­глянув у трете, у п'яте, в десяте; натрапив слiд, пiймав ниточку - та разом з Шав-куном дiйшли i до клубочка...

- Найшли! - ускочивши в управу, скрикнув Шавкун, по­даючи Дело об покраже пшеницы в коморах помещика Надворного Советника Василия Сем. Польского и о прибие­нии сторожа Деркача.


Члени пороззявляли роти, повитрiщали очi. Шавкун перечитав дiло, по котрому "солдатский сын Варениче­нко оставлен в подозрении". Управу обняла радiсть, мов кож­ному з членiв прибуло вiд того щастя. Як на те в городi случився Дмитренко. Його закликали в управу, зачинились; довго балакали. Усi вийшли, всмiхаючись.


Чiпка нiчого того не знає. На маковiя поїхав у Хамло на ярмарок, та вернувся аж перед спасом. Того самого дня, як вiн вернувся додому, заїздить до його Дми­тренко, роз­казує дiло, радить самому заздалегоди тiкати з управи.


Чiпка, як почув про дiло - мов хто його обухом лигнув по головi. Сором, досада, злiстьусе разом прилило в його голову, мутило його кров, гамселило в висках; заходило жовтими й чорними кружками у вiччю... Сам вiн поблiд; руки тряслись... Вiн почував своїм серцем, що це вертає­ться за ним давнє, простягає до його руки, хоче його схопити, обняти... Щоб себе не видати, вiн скочив з ослi­нчика, де перед тим сидiв; став ходити по хатi; блудив мут­ними очима по стiнах... Одна думка обганяла другу; одна одну випереджала, наче гралися наввипередки; вiн хотiв на бiгу пiймати хоч одну з них; вони од його тiкали, зни­кали, однi тiльки краї їх на одну хвилиночку мелькали, поки не злилися в одну думку: як-не-як, а жи­вцем не податися в руки!


Дмитренко, як мара та, сидiв над його душею, чигав, як шулiка, коли Чiпка пристане на його раду - сам "вийде в од ставку".


- Коли б мене на шибеницю вели та сказали: як по­да­сись сам, помилуємо, - я б i тодi не послухав! - скрик­нув Чiпка. - Хто скаже, що я чоловiка вбив?.. Може, вони на своїм вiку десятки, сотнi на той свiт позагонили... А те­пер шкода: нема волi?.. Тепер завадило - всi рiвнi?.. Я лю­дям служу... мене люди вибрали... мене люди й скинуть!


Поїхав Дмитренко нi з чим!


На другий день летiла од предводителя до губе­рна­то­ра бумага.


Через день привезла стахвета од губернатора приказ: "устранить гласного Варениченка по неблагонадеж­но­сти" .


Упала ця вiстка, як грiм, на Чiпчину голову... "Це гi­рше крадiжки, розбою! - думає вiн. - I назви цьому немає. Там - прийшов, узяв - i нема... видно, чого нема!.. А тут усе є... i добро зосталося, i сам зостався... То що з того, що зосталос­я?.. Коли твою честь украдено... душу твою обезславлено... Та нi! не буде цього... Ми ще помiряємось... Ще побачимо, чий батько старший... Не той тепер вiк... часи тепер не тi... не тi люди!.."


Запрягає Чiпка коней, їде в Гетьманське. Не поганя - же­не коней; не везуть вони - мчать - та прямiсiнько до По­ро­ха в двiр.


Перемiнився Порох з того часу, як його бачив Чiпка: по­старiв, захирiв, опав. Колись кругле обличчя розтя­глось вздовж, осунулось; щоки пообвисали, очi помутнi­ли, рудi вуси посивiли, сам згорбився, труситься... Оже пi­знав вiн Чiпку: пiзнав i його Чiпка. Привiтались, як давнi приятелi. Почула Галька чужого чоловiка, увiйшла в ха­ту; подиви­лась на Чiпку - i вийшла мовчки. На нiй - лиця було не знать, так вона схудла, аж почорнiла...


Перше всього послав Чiпка за горiлкою: побiгла чор­но­маза дiвчинка, Гальчина дочка. Порох зрадiв горiл­цi i випив пiдряд аж три чарки. Тодi Чiпка похвалився йо­му своєю пригодою. Не втаїв вiн нiчого: розказав, як Дми­тренко намовляв перед виборами людей у Пiсках; роз­казав, як крутив усом на виборах; розказав, як пани на­мовлялись не пустити мужикiв у земство, якi були ви­бори... Сказано: нiчого не втаїв гострий язик ображеного Чiпки.


Гаряча мова розпалила гарячу кров Порохову; засвi­тив огонь у його старих очах - i вiн написав Чiпцi жалобу. Хоч тряслася рука старого писаки, хоч бризкало перо, - одначе з-пiд його отрута на паперi зосталася. Вилив Порох у жало­бi всю свою злiсть, що накипала довгi роки: обсипав, оце­рклював старий ябеда панiв Польських так, що аж сам трясся, читаючи Чiпцi жалобу. Чiпка заплатив йому добре, подякував, одвiз жалобу на пошту, а сам по­їхав у Пiски.


Минув тиждень. Нi чутки, нi вiстки! Був великий бенкет у предводителя. Настягалось гостей сила. До само­го бiлого свiту пили, гуляли, у карти грали; один перед одним новиною хвалилися; радiли, що "хама" з управи ви­жили...


Свiтом задзеленчав дзвоник повз будинок Польсько­го - i на хвилину сполохнув веселе гульбище. Дехто навiть зазирнув у вiкно, - та з освiченої хати нiчого не побачив; тi­льки чуть було, як застугонiли колеса, проми­наючи бу­динок...


Незабаром принесли з станцiї бумагу до предводи­теля.


- Приїхав чиновник од губернатора, - сказав хтось, роз­питавшись поштаря.


Як блискавиця шморгнула в хатi - i перелякала все гу­льбище. Усе затихло, немов замерло... Якiсь переляканi по­гляди у недавно веселих очах без тямку блукали по ха­тi; кожен дивився на другого - i мовчки переводив по­гляд на третього, четвертого... Предводитель вийшов у кабiнет до себе, а по хатi пройшов тихий, задавлений гомiн, наче вi­трець провiйнув листвою... по всiх кутках зашепотiли.


Через п'ять хвилин поштар пiшов назад, а в хату увi­йшов предводитель.


- Оце так! - скрикнув вiн, перевiвши дух. - Зараз подаю в одставку...


У хатi все затихло: така настала тиша, що чутно було, як крiзь спертий дух виривалось кожне слово у предводи­теля.


- Що це? Слiдствiє... надо мною... над нами слiдствiє на­ряжають... I пiсля цього щоб я служив?.. Зараз же в од­ста­в­ку... зараз!..


- Що, що таке, Петро Васильович? - питають його, об­ступивши з усiх бокiв... - Щось уже є... уже якась ябеда!..


-Как же, как же, - задрiботав вiн, мотнувши головою. - Нашi вибори не признанi... слiдствiє наряжено... I пiсля цього служить?.. Не хочу! не хочу! - залементував вiн - i за­хо­див по хатi.


Шавкун

1 ... 99 100 101 ... 111
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хіба ревуть воли, як ясла повні, Мирний», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Хіба ревуть воли, як ясла повні, Мирний"