Читати книгу - "Замок дівчини в білому, Костянтин Киріце"

Малий зважився на безрозсудно-сміливий вчинок: вирішив спуститися в кімнату. Адже він знав план замку, знав розташування кімнат, специфіку кожної кімнати, потайні двері, а найважливіше — знав таємний хід сполучення. Він ще раз озирнувся по кімнаті, але не побачив нікого, не почув жодного звуку. На його нещастя, Тікові не видно було, що робиться позаду колони. А то б він побачив, що там, ледве стримуючи подих, причаївся із сокирою в руці чоловік із шрамом. Тік його не помітив. Тож він схопився руками за край отвору і сковзнув по колоні вниз.

Ледве ноги торкнулися підлоги, як хлопець почув, що двері потайного ходу зловісно хряпнули вгорі, і тієї ж миті його схопили чиїсь сталеві руки.

7

Чоловік із борсуковими очима зайшов до кімнати дівчини в білому. Але не побачив ніде нікого. Тільки кіт вороже дивився на нього десь із кутка. Кімната порожня, потайні двері зачинені знадвору… А дівчина все одно зникла. Коли прибулий переконався, що зникнення дівчини настільки ж реальне, як і загадкове, то відчув, що його охоплює жах. Він швидко вибіг із кімнати, але пішов до ватажка не одразу, а спершу розшукав худорлявого у внутрішньому дворі, де залишив його вартувати.

— Зникла дівчина! — повідомив новину.

Вартовий недовірливо покрутив головою:

— Він знає? Ти йому сказав?

— Ні! І не знаю, що робити! Коли він дізнається…

— Звідки вона зникла? — спитав худорлявий.

— Із своєї кімнати… двері зачинені знадвору…

— Отже, і в тій колоні є потайний хід. Ходімо скажемо йому! Негайно!

Вони бігцем подалися до кімнати з похідними ліжками, а коли зайшли всередину, то побачили, що їхній ватажок викручує руки якомусь білявому хлопчині, а той люто пручається.

— Такий малий, а верткий, наче в’юн, — сказав їм чоловік із шрамом.

Він підштовхнув полоненого туди, де було більше світла, і почав вдивлятися йому в обличчя. Потім гаркнув так, ніби сотня громів ударила:

— Що ти шукаєш тут, розбійнику?

Непохитний Тік не вимовив ні слова. Чоловік із шрамом погрозливо підійшов до нього. Замахнувся рукою, ніби хотів ударити:

— Відповідай, злодюго! Чи ти не чуєш?

Тік пильно глянув йому в очі, але не відповів.

— Я бачу, що тільки двадцять п’ять ударів ременем по голій спині додадуть тобі сміливості. Кажи, хто тебе послав сюди і звідки ти прийшов?

Малий скорчив байдужу, ніби аж презирливу гримасу, що вкрай розлютило чоловіка із шрамом. Повернувшись до двох прибулих, які заніміли від цього несподіваного видовиська, він крикнув їм:

— Що з вами? Чого ви закам’яніли там? У цій кімнаті ще тільки статуй бракувало…

— Дівчина… — насмілився «борсук».

— Що з нею? Що трапилося?

— Зникла!..

— Що?! — загорлав чоловік із шрамом. — І ви стоїте тут, витріщивши на мене очі?

Забувши про полоненого, він схопив сокиру й кулею вилетів за двері, ті двоє подалися за ним. Але худорлявий не зовсім ще втратив розум, бо зачинив двері на штабу.

Залишившись сам, Тік білкою стрибнув до дверей потайного ходу. Натиснув з усієї сили. Даремно! Двері зачинені зсередини. Порятунку не було. Полонений зважив ситуацію. Треба щось неодмінно зробити, поки нема тих трьох. Хоч хлопцеві дуже хотілося першому визволити дівчину в білому, він усе-таки радів, що вона врятувалася. Уже не хвилювався за неї… Але що він міг зробити в цьому становищі, в якому опинився сам? Стояти, склавши руки? Ні!

Погляд його пробіг по кімнаті й наткнувся на нішу з купками монет. В голові сяйнула зухвала думка. Малий підбіг до ніші, якусь мить дивився на монети, потім роззирнувся по кімнаті, шукаючи щось. І його очі враз заіскрилися.

Все тривало не більше двох хвилин. Ледве він встиг повернутися в куток, де його залишили, як металеві двері відчинилися і ті всі троє переступили поріг. Обличчя чоловіка із шрамом побуряковіло.

— Ти все ще не хочеш говорити, злодію?

Але тут же зрозумів, що треба діяти швидко й розмірковано. Тому спокійно сказав своїм спільникам:

— Ланцюги!

Худорлявий дістав із речового мішка товстий ланцюг, на кінці якого висів великий замок.

— Драбину! — звелів «борсукові».

Той швиденько приніс драбину. Чоловік із шрамом зіпер її на колону, піднявся по ній, обкрутив кілька разів ланцюгом ту частину колони, де відчинялися потайні двері, і замкнув ланцюг так, що потайні двері не могли зворухнутися.

— Ліхтарі й ще одного ланцюга! — знову звелів він після того, як спустився по драбині.

Тік бачив, як вони взяли ліхтарі з кам’яного столика, дістали з речового мішка ланцюг і пішли до металевих дверей. Перш ніж вийти, ватажок погрозив хлопцеві пальцем:

— Стій спокійно, бо однаково все дарма. Ти дуже цінна застава! Я знаю, хто з тобою і з ким ти.

Малий добре чув, як дзенькнула металева штаба, замикаючи двері. Він полонений… Але він не хвилювався — друзі його визволять, а люди, які взяли його в полон, не знайдуть золотих монет, коли повернуться сюди…

І справді, у мармуровій ніші не залишилося жодної монети.

8

Віктор пропустив дівчину в білому вперед по драбині з металевими ручками. Він присвічував їй, поки вона дійшла до тунелю, а вже тоді почав спускатися й сам.

— А вони підуть за нами? — спитала дівчина, коли хлопець опинився біля неї.

Віктор засвітив ліхтарик і продовжував освітлювати дорогу. Потім спокійно відповів:

— Тільки в тому разі, коли зламають колону. Двері відчиняються лише зсередини.

Дівчина схопила Віктора за руку і сказала тремтячим голосом:

— Так не можна! Я повинна неодмінно повернутися… Хоч би на кілька секунд…