Читати книгу - "Замок дівчини в білому, Костянтин Киріце"

— Перед доконаним фактом, — знизав плечима Віктор, — нам нічого іншого не лишається, як вважати, що ми саме цього й хотіли. Урсу, підтримуватимеш зв’язок з Тіком, а Лучія зі мною. Тіку, підемо разом за сигналом Марії.

Невдовзі Марія подала сигнал. Два черешняки рушили водночас підземними дорогами, які мали привести до замку дівчини в білому. Обидва думали, що ті дороги будуть важкими, покрученими, з перешкодами й несподіванками. Але сполучення виявилися щонайпростішими. Коли хлопці опинилися нижче рівня підлоги, перед кожним відкрився рівний тунель. Тільки тоді, коли обидва підійшли до другого замку, то піднялися на кілька метрів усередині таких самих колон. Творці потайних шляхів сполучення потурбувалися про одне: перекрити вхід до тієї частини замку, де була збройова кімната й де мешкала князівська родина. Тому двері в колонах другого замку мали пристосування всередині: воно автоматично зачиняло їх після того, як таємний посланець залишав вхід. Крізь них можна тільки вийти, а ввійти, лише тоді, коли якийсь домашній сторож, залишений усередині колони, відчинить двері на умовний сигнал. Отже, для князівської родини на випадок небезпеки було два виходи. Але сюдою ніхто не міг проникнути у великий хрест.

Тік і Віктор, звісно, не знали цієї таємниці. Вони просувалися вперед, наче равлики, присвічуючи собі ліхтариками, зупинялися щокроку та прислухалися. Але обидва переконались, що цими таємними дорогами дуже давко ніхто не ходив. Отже, їм нічогісінько не загрожує. Промінь ліхтарика показував кожному дорогу — рівну, вільну, без ніяких перешкод. Потім промінь побіг по драбині з металевими щаблями в якийсь високий кам’яний циліндр, що був не чим іншим, як серединою колони.

5

Дівчина в білому знову опинилася зачинена у своїй кімнаті. Вона разом із Філіппе знову полонянка у велетенському й мовчазному, ніби крижана могила, просторі. Іншого разу вона дала б волю сльозам, била б кулаками в металеві двері, виливала б котові свій смуток. Чоловік із шрамом ще ніколи не був такий суворий і невблаганний, але дівчина в білому забула весь сум, усі страхи, всі чорні спомини. Її огорнула велика тепла радість і збадьорила серце. Зошит у шкіряній обкладинці знав причину цієї радості. Полонянка цілком довірилася йому…

Диво, якого так прагнула дівчина в білому, здійснилося. І вже останньої миті, коли вона втратила всяку надію, коли вкотре заходила у свою мармурову в’язницю, саме тоді, коли переступила поріг, побачила на вершині муру одного з тих, кого так палко чекала. Це був Урсу. Ні, їй не здалося, вона не помилилася!

Черешняки прибули! Байдуже, як і коли. Вони прибули! В останню мить!

— Ти пригадуєш, Філіппе? «І засуджені на смерть сподіваються до останньої миті». Я навчилася дечого, Філіппе. І тепер ми не втратимо надії. До останньої миті.

Чоловік із шрамом, як завжди, твердий і суворий, не помітив, як заблищали очі в дівчини. Він не мав навіть часу подивитися на неї. Дівчина в білому спокійно чекала. Черешняки знали, що вона тут, знали, що вона полонянка. А надворі тепло, чудово, і замок ждав голосів, жвавих кроків, небаченого прийому.

Дівчину в білому підхопили хвилі уявного вальсу. Вона закружляла по кімнаті. Не чути нічого. Жодного звуку. Мармур був звичний до мовчанки, він цілковитий господар мовчанки, йому ніколи нічого не належало, крім холодного німого полиску. Але серце, калатало дедалі дужче. Дівчина в білому зупинилася й спробувала вгамувати думки, що рвалися кудись у дуже світлу мандрівку.

Притулившись до колони, Філіппе вигнувся дугою. Дівчина простежила за його вогняним поглядом. Колона! Звідти, з середини колони, долинав якийсь шум… Одна з плит почала раптом беззвучно обертатися.

В створі з’явилося засмагле обличчя з пильним поглядом очей із запитливо піднятими бровами, з майже дорослими рисами. Два погляди — один згори, другий знизу — схрестилися вмить. Хлопець мовчки приклав пальця до вуст саме тоді, коли дівчина хотіла щось сказати.

Голова прибулого зникла на якусь мить, потім з’явилася знову.

— Добре, що вчасно роздивився, — сказав він пошепки. — Я не можу спуститися. Двері зачиняються автоматично. Ти зможеш піднятися по мотузці?

— Хто ти? — теж пошепки спитала дівчина в білому. — Віктор?

— Віктор.

— Віктор?! То ви прийшли всі? І дівчата теж?

— Всі! Я кидаю тобі мотузку. Тримайся! Я тебе витягну!

Дівчина якусь мить вагалася. Хоч вона й чекала черешняків, раптова поява Віктора спантеличила її. І хоч їй треба було ще щось зробити, вона вчепилася в мотузку, наче кішка. Почула, як хтось відчиняє двері.

Віктор схопив її за руки і втягнув в отвір, смикнув за собою й мотузку, за яку не встиг учепитися Філіппе, потім тихенько штовхнув мармурову плиту, і вона зачинилася саме в ту мить, коли через поріг спорожнілого приміщення переступив чоловік із борсуковими очима.

6

Тік теж дістався в середину колони. Безшумно піднявся по металевій драбині і зупинився біля плити, яка правила за отвір. Серце малого калатало. Нарешті він побачить дівчину в білому… Як він заздрив Урсу, коли той сказав, що бачив її у дворі! Адже Тік так давно мріяв побачити її першим! А зараз він її врятує. Навіть коли доведеться пройти через найбільші, небезпеки. Він не повернеться назад без неї…

Підігріваючи себе героїчними думками, Тік почав мудрувати біля дверного механізму. Механізм заіржавів і скрипів. Тому хлопець поділив операцію на короткі етапи з паузами між ними. Нарешті мармурова плита почала відділятися від інших, тихенько, безшумно обертатися. Тік просунув голову в отвір і зазирнув у приміщення. Побачив троє похідних ліжок, кілька валіз, речових мішків, кілька високих свічників з товстими, наполовину згорілими свічками; в одній із ніш три купки блискучих золотих монет. Біля колони стояв стіл, завалений пакетами, паперами, склянками й термосами. В другій ніші — сила-силенна альпіністського спорядження: льодоруби, молотки, ножі, ломи, ліхтарі, батареї, сокири, але все складене в досконалому порядку.