Читати книгу - "Пси господні, Марчін Швьонтковський"

Реакція дівчини на новину про те, що він домініканець, була страшенно перебільшеною. Так, орден мав погану репутацію серед протестантів, але все ж... Чому вона так злякалася? І наказала йому йти геть без жодних вагань, вона була налякана.

Кінь. Тільки тепер він зрозумів, звідки йому був знайомий великий, бойовий жеребець зі стрілкою, якого він бачив у стайні в Бірштайні. Це був кінь брата Олександра, який служив у загоні Тіленхайма.

Іспанець згадав яскраво освітлену мармурову залу в Римі. Він щойно отримав наказ про майбутню кампанію, як і вісім ординаріїв до нього, так і всі інші мали його отримати. Великий генерал ордену, Серафін Секкі, благословив його зусилля і дав подальші розпорядження. Еркісія слухав одним вухом, занурений у вивчення списку манускриптів, які він мав знайти в охопленій війною Німеччині.

– Брате, ти можеш не вкривати себе бойовою славою, але завдання, яке я тобі доручаю, є чи не найважливішим з тих, які я роздаю тут сьогодні...

Далі було щось про благословенних – таких, як Херцбрудер, подумав він, відчуваючи укол жалю і люті, – про унікальність ситуації, оскільки феномен, як кажуть, був особливо сильним, про шведську розвідку, про дівчину....

Дівчину.

Він розвернув коня і поскакав на захід. Якщо дівчина, яка врятувала його, і яку він так нерозумно відпустив, була тією самою, про яку говорив Секкі, це означало, що Тіленхайм з його інквізиторською зачисткою не впорався зі своєю місією. Необхідно схопити дівчину раніше, ніж це зробить найманець – до біса битву!

Еркісія мчав, мов вихор. Сповільнився лише тоді, коли його кінь почав спотикатися – і це його врятувало, бо прямо перед собою він побачив колону шведського війська на марші. Іспанець брудно вилаявся – чи то Густав Адольф вигадав якусь хитрість, чи то монах втратив орієнтацію. Він обережно рухався паралельно колоні, намагаючись триматися дерев і будівель, кілька разів мало не наткнувся на розвідувальний роз'їзд. Еркісія не міг нескінченно їхати і водночас ховатися від армії. Спочатку він хотів кинути коня, але вирішив ризикнути – підняв тварину і пустив її шаленою риссю вздовж дороги. Як він і сподівався, більшість солдатів прийняли його за цивільного, що втікає. Кілька пострілів, які вони випустили в його бік, пройшли повз ціль. Ніхто його не переслідував. Колона була надто зайнята маршем.

Він заглянув у покинуту будівлю, яка трапилася йому на узбіччі дороги. У задній кімнаті знайшов викинуту сукню, ту саму, що була на дівчині. Домініканець не мав жодного уявлення, куди вона та її супутник могли піти. Він деякий час обережно блукав околицями, поки не почув звуки перестрілки. Керуючись інтуїцією, рушив у тому напрямку. Він побачив, як загін Катаріни зникла в лісі. Він обійшов бійців і залишив бідного, виснаженого коня, попередньо зрізавши з нього збрую і вуздечку. Іспанець вирушив пішки через гущавину, йдучи вздовж зламаних гілок.

???

– Тікаймо! Треба тікати! – кричав переляканий Ейве. – Зараз почнеться битва!

– Ні, – пробурмотів тихий голос просто за їхніми спинами. Як по команді, компанія здригнулася і обернулася. Це був бородатий домініканець. – Це самогубство. Війська тут всюди. Поставте коней між деревами. Ми повинні залишитися тут і молитися, щоб жоден проїжджий не наїхав на нас. Якщо натрапимо на католиків, я нас врятую. Якщо натрапимо на протестантів...

Він замовк.

– Звідки ти знову взявся? Ви ніколи не дасте мені спокою! – вибухнула Катаріна.

– Звідки б не взявся, він добре говорить! – крикнула їй Бланшфлер, квапливо ведучи коня назад до лісу.

Ейве пішов її слідом. Катаріна зітхнула і зробила те саме. Лагідним